Предыдущая   На главную   Содержание   Следующая
 
Роздуми на французьку тему
 
Початок квітня тішить нас не лише Днем гумору, але й очікуванням чергового Весняного книжкового ярмарку «Медвін». Криза кризою, але ж не війна, і, як не дивно, хтось продовжує видавати книжки, а хтось – купувати. Бо є категорія людей, які звикли знаходити радість в читанні, і не згодні відмовлятися від цієї необхідної «їжі», частини «культурного продукту», без якого життя втрачає улюблений смак і ніби звужується.

Нещодавно, відкриваючи восьмий фестиваль «Французька весна в Україні», посол Франції пан Жак Фор сказав: “У нашому буремному світі культура дарує людині виняткову можливість протиставити усім своїм негараздам приємність спілкування, пошук сенсу, інтелігентність. Коли темп життя прискорюється, а викликів, які постають перед нашими суспільствами, дедалі більшає, культура перетворюється на тиху гавань, де кожен з нас може вільно, лише за власним покликом та бажанням, отримати живильну енергію. Книга, кінофільм чи виставка – яскраві моменти, які прикрашають наше буденне життя”.

Друга половина березня була багата подіями, які мали відношення до Франції та французької культури, до літератури. Хоч і не всі зі знаком «плюс».

В рамках Тижня франкофонії в Україні мені пощастило познайомитися з письменницею, яка народилась в Албанії, живе в Швейцарії, захистила в Женеві дисертацію за темою «Достоєвський та Ніцше як вихователі», викладає психологію, трактуючи її поняття через класичну літературу, сама пише французькою мовою вірші та прозу. Це Бесса Міфтію, дуже цікава людина, гарна, артистична жінка. Не виходить мені з голови її пропозиція до українських перекладачів та видавців: «Якщо хтось захоче перекласти та видати будь-який з моїх творів, прошу. Швейцарський уряд радо оплатить переклад, у нього є спеціальні фонди, виділяються кошти на розповсюдження у світі швейцарської культури, літератури зокрема».

Не буду зараз складати гіпотези, з яких міркувань виходять видавці, вирішуючи для себе, чи братися за співпрацю з іноземними авторами – то не моя парафія. Але я почитала відгуки видавчині Елеонори Симонової («Нора-Друк»), запрошеної Гете-інститутом на Лейпцігську міжнародну книжкову виставку та письменника Андрія Куркова, котрий представляв Марію Матіос в Парижі, відвідавши там заразом і книжкову виставку.

«Україна відмітилася своєю повною відсутністю на двох книжкових виставках, що пройшли одночасно в Парижі та в Лейпцігу. До речі, в Парижі Росію презентували три окремі державні експозиції – їм зрозуміло, що «книжковий престиж країни» – справа державна. – Пише Андрій Курков і додає, – До речі, зустріч з Марією Матіос в Парижі продовжувалася три години замість запланованої однієї. Книжок всім бажаючим не вистачило, але маємо надію на наступний раз».

Тішить те, що хоч маємо надію. Але поки що нереально, щоб наші автори, зустрічаючись із цікавими до нас іноземцями, казали: «Якщо хтось захоче перекласти та видати будь-який з моїх творів, прошу. Український уряд радо оплатить переклад, у нього є спеціальні фонди, виділяються кошти на розповсюдження у світі української культури, літератури зокрема».

Сумно. Тому що, направду, нам є, що показати світові. І соромно за нашу бідність та самодіяльність, коли автор, їдучи кудись на зустріч із читачами (зачасту власним коштом), купує в книгарні власну книжку, щоб залишити десь у сільській школі, містечковій бібліотеці чи в інтернаті, бо інакше її там не буде ніколи.

А тепер про іншу «подію», також дотичну до французької культури та літератури: наприкінці березня в Києві на Пейзажній Алеї кувалдою було знесено голову пам’ятника тому самому Маленькому Принцу, який пережив свого автора, військового льотчика Екзюпері, переживе й нас із вами і тих вандалів також. Не вкладається в голові варварство і недолугість тих, кому не жилося спокійно поруч із таким твором мистецтва.

Оздоблена мозаїкою скульптура простояла там «аж» 4 місяці та 10 днів! Це був подарунок Французького культурного центру українським дітям. Таких скульптур у світі було три – у Франції, у США та у нас. Фінансували її створення та встановлення меценати, державні кошти не долучалися. Але хтось краще розуміється на красі і на тому, що справді потрібне українським дітям. Чи, може, не дає йому спати слава Герострата, який підпалив храм Артеміди в Ефесі? Тож – прославився. Та й дійсно, навіщо нашим дітям знати, хто такий Маленький Принц? Начитаються, почнуть ставити запитання. Чи взагалі раптом усвідомлять, що дорослі люди нічогісінько не розуміють у направду важливих речах…

А може, цей окремий прояв вандалізму є відображенням глобального ставлення до культури у нашій країні? Бо ж література, то не лише «тиха гавань», але й виховання, ідеологія.

Соромно. Соромно перед французами та перед нашими дітьми, які (не забуваймо!) є майбутнім нашої країни. Чи не нашої?

Сумно. Але з надією чекаємо Весняного ярмарку та нових книжок. Попри все.


Міла Іванцова, письменниця, перекладач, журналіст

Квітень 2011, Дрогобич, "Майдан"
http://maydan.drohobych.net/?p=8561
 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи