Предыдущая   На главную   Содержание   Следующая
 
Без чернеток
 
Щось має трапитися в житті, щоб людина усвідомила – не можна відкладати на завтра, на потім, на колись. Якщо ти маєш щось зробити – роби. Інколи усвідомлюєш це після подій у власному житті (найкращі уроки!), інколи все ж таки тебе вражає почуте-побачене, і робиш висновки з чужого досвіду. Власне, висновки різні люди теж роблять не однакові.
Київ здригнувся від страшної, хоч і не революційної, не глобальної події – 24 березня в самому центрі міста, в 50 метрах від Майдану Незалежності впритул до кінцевої зупинки тролейбуса з дев’ятого поверха готелю «Козацький» обрушилася частина балкону, і цеглою було вбито молодого хлопця, випадкового перехожого, який, певне, чекав тролейбус.
Представники МВС, МНС, «Швидка», перекритий рух транспорту, чимало журналістів та просто цікавих перехожих, тіло, накрите чорним посеред розтрощених шматків світлої цегли, кров на стіні - ніяк не поєднуються з сонячним весняним днем та завжди пожвавленим центром міста.
Страшно. Безглуздо. Неймовірно. Непередбачувано.
Поки що особу загиблого не встановлено. Кажуть, чоловік років 20-25. З’ясовують контакти. Представники готелю не коментують. Можливо, і знайдеться формальний винуватець. Але в будь-якому випадку, людину вже не повернути – так співпало.
Чимало різних висновків буде зроблено по обговоренні цієї події. Не ходити близько до будівель навіть коли давно зійшов сніг та лід. Ходити в шоломі чи в касці, бо ніхто не знає... В усьому винні міська влада, комуністи (бо будинок 1983 року), помаранчеві, біло-блакитні, олігархи, дорожні служби чи ще хтось. Але людини вже немає. Молодої. У якої ще все було попереду. І страшно уявити горе родини, і їм байдуже, скільки жертв знімають сьогоднї щодня автошляхи, алкоголь, куріння, рак чи порушення правил техніки безпеки на виробництві – їхнє горе раптове, безглузде, і не можна його пояснити...
Ми ще не знаємо, хто він і як жив, про що мріяв, кого кохав і що збирався, але не встиг, зробити. Сьогодні. Завтра. Цією весною. В цьому році.

І приходить на думку банальність – для кожного заготовано власну «цеглину», яка чекає на нього на одному з дахів. І ніхто не знає, коли вона зірветься. А може – просвистить і лишень зачепить, ніби попередивши. Тоді перехрестишся – мабуть, це ще не вона. Колись мені довелося пережити подібне «попередження». З тих пір, переосмисливши своє життя, я живу без чернеток. Не відкладаючи на потім. Бо можеш не встигнути. Я не люблю лозунгів та закличних імперативів. Вважаю, що людина має право вибору. Але уявіть – якби ви опинилися в ту мить у тому місці – скільки б незавершених справ залишилось? Скільком людям би ви не встигли сказати щось важливе? Просто подумайте – може, направду, треба жити без чернеток? І радіти кожному дню. Бо життя не перепишеш і не відкладеш на потім. Воно відбувається тут, зараз і по-справжньому.

PS: лишень сформулювала свої думки з приводу київської трагедії, як почула в новинах про майже таку саму драму, що сталася тієї ж доби, але вночі в Донецьку – на голову двадцятирічному хлопцю впав «бетонний дашок над під’їздом». Людина загинула на місці. Знову МВС, «Швидка», журналісти, очевидці, нарікання на комунальні служби. Знову немає винних. І людини немає. Ще одне горе для ще однієї родини. І вже нічим не зарадиш. «Парний випадок». Уявіть, скільки ці хлопці хотіли, але не встигли зробити. Чомусь ще був не час, а щось відклали на потім.
Хай упокоїть Господь їхні душі.


Міла Іванцова – письменниця, перекладач, журналіст.

Березень 2011, Львів, "Високий Замок"
 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи