Предыдущая   На главную   Содержание   Следующая
 
Вона йому: "Гамбатте, кудасай!" Він їй: "Дякую!"
 
http://www.wz.lviv.ua/articles/93286 (газета "Високий Замок")

Кожного листа Ірина тепер закінчує фразою "Гамбатте, кудасай!" (що означає японською "Борися, не здавайся, будь ласка!" У відповідь Фуджіо пише їй: "Дякую!"
Почнемо цю історію з кінця, хоча кінця у неї немає.
З недавнього часу Ірина К. щодня, перевіряючи вдома у Києві електронну пошту, з тривогою чекає новин від свого колишнього чоловіка. А кілька тижнів поспіль, починаючи з одинадцятого березня, сиділа вона невідривно то перед екраном телевізора, то перед монітором комп’ютера, слухала та дивилась новини наших засобів масової інформації та повідомлення зарубіжних каналів новин і плакала. Не могла стримувати емоції – сльози душили її. Адже там, в Японії, вона провела більше чотирьох років свого життя, в невеличкому містечку в префектурі Міягі, неподалік від того міста, яке за хвилини знесло величезною хвилею.
Ірина впізнавала на слух знайомі назви, інколи бачила у кадрах хроніки знайомі місця, де жили її друзі та сусіди, де вони з чоловіком не раз проїздили на машині та прогулювалися пішки. Вона згадувала виткі дороги вздовж узбережжя, охайні рисові поля, величні древні храми, гори, вкриті соснами, схожі на сонних драконів. Згадувалося трепетне ставлення японцв до архітектурних пам’яток, до кожної рослинки і квіточки. Чоловік навіть павучка не міг убити – ловив його і виносив у сад. І все це разомо зникло, зруйноване некерованою брудною хвилею… А що вже казати про людські жертви! Який страх охопив її, коли не могла перші дні зв’язатися по інтернету ні з ким з тих країв. Та про який інтернет мова, коли там така біда! Молилася, щоб лишень залишилися в живих…
І ось прийшов перший лист від Фуджіо. Він та його син живі. У наступних листах він розповів, що вже бачив живими декого зі спільних знайомих, а про декого ще не мав на той час інформації, але сподівався на краще. Ірина зітхнула полегшено, Настя, її донька, також. І що з того, що вже п’ять років пройшло, як вони покинули Японію та повернулися додому, в Україну? Так склалося життя – несподівано рішучий крок Ірини у невідоме (заміж за японця!) спочатку тішив, а потім, через кілька років уже видавався помилкою. Так сталося. Так склалося. І тепер знову вони з Фуджіо живуть окремо, він зі своїм сином, вона зі своєю донькою. Але люди залишилися людьми, і в скрутну хвилину жінці болить чуже горе, не байдуже, як ця згуртована, дивовижна і сильна нація без паніки та зайвих слів тужить, ховає загиблих, тримається, відбудовує і йде вперед.
А Фуджіо, розчулений такою її увагою та вдячний за кожне слово підтримки, пише тепер лист за листом, надсилає світлини, зроблені мобільним телефоном – ось інтер’єр його будинку – валяються долі речі, впала шафа, трісла стіна, ось сусідський будинок зі зсунутим дахом, а неподалік літня подружня пара та переляканий песик біля них. А ось вже більш пізній кадр – на вулиці на пластмасових стільцях сидить десяток пенсіонерів, а перед ними японські військові ведуть просвітницьку роботу – розповідають про шкідливий вплив радіації з атомної станції Фукусіми та радять евакуюватися.
Ірина знову витирає сльози. Як би то не було, а чотири роки з життя не викреслиш - і сняться, і згадуються події того періоду – перший її приліт до Японії на запрошення Фуджіо – для знайомства. І приліт разом із донькою вже з серйозними намірами. Перші враження – неймовірно яскраве сонце, височезні дзеркальні будинки-башти в Тоіко, яскрава реклама, дивний смак зеленого чаю з гірчинкою… І перші зустрічі з родичами нареченого – пригощання за низьким столом, коли всі сиділи на подушках навколо нього, а у Ірини швидко затерпли ноги від такого сидіння… Знайомство з його сином, з яким від того часу жили разом великою родиною. Сьогодні він вже дорослий, студент, і хоч родина їхня виявилася тимчасовою, але багато чому вони встигли один одного навчити.
Не можна за підручниками вивчити мову, відкрити для себе культуру такої дивовижної країни. Можна спробувати, але хіба то буде жива мова? Чи то буде дійсно розуміння історії та культури людей, якщо ти сам не пірнув у їхнє життя, у повсякденний побут? А враження від японської кулінарії та традицій у їжі, настільки відмінній від нашої (дивовижна їжа, та ще й брати треба паличками)! А японське весілля! А японський похорон, на який Ірині довелося потрапити майже у перші дні перебування в країні… А перші дні на роботі! Всі ці враження та спогади крутилися ночами в голові у жінки, а на ранок вона знову знаходила листа від Фуджіо, хоч і короткого, але в ньому були новини про те, що він вийшов на контакт ще з кимось із знайомих. А також про те, що його рідна сестра, яка живе у двадцяти кілометрах в сільській місцевості, не постраждалій від цунамі, щодня сідала в свою фермерську машинку та привозила йому та племіннику гарячу їжу, бо ж постачання електроенергії було поновлене не одразу.
Колишній чоловік ділиться своїми сумнівами щодо необхідності їхнього відселення через підвищення рівня радіації навколо атомної станції, радиться з Іриною, яка свого часу пережила у Києві ті страшні Чорнобильські дні і знає не з чужих слів - важко повірити у страшну небезпеку, якої не видно неозброєним оком, адже навколо все зелене, привітне, яскраве…
Відчувається між Іриною та Фуджіо вдячність один одному за щирість та підтримку. Без сумніву, вони не є чужими людьми, хоч і не мають спільних дітей та десятків прожитих разом років. Відчувається навіть легкий сум та жаль однієї зі сторін, що могло би все скластися інакше, а може, навіть певне почуття провини, адже стосунки двох людей – це стосунки, які вони мають будувати самі, звісно, якщо це їм потрібно. Але як же це складно, коли за обома їхня відмінна культура, світосприйняття, у кожного власний життєвий досвід, а ще – в чужій країні чужа велика родина з її непорушними уявленнями про те, як треба жити вже дорослим людям. До дрібниць…
Ірина зітхає, гортаючи єдиний альбом зі світлинами, який забрала на пам’ять, покидаючи Японію. Ось Настя в кімоно і в оточенні японських хлопців, що попросили дозволу сфотографуватися з юною білявкою. Ось Фуджіо з сином у страшних масках розкидають по кімнаті квасолю – святкуючи прихід весни, так відлякують злих духів. А ось чоловік обіймає однією рукою полумисок з Ірининими пельменями, а один простягає до фотоапарату, тримаючи його по-японськи паличками хасі. Це були їхні щасливі моменти. Гіркі події люди зазвичай не фотографують на згадку…
Важко сказати, чи шкодує вона, що все склалося саме так. Звісно, коли бачила на екрані телевізора хвилю, що зносить знайомі їй місця, то хрестилася і думала – «Ми ж із Настею могли сьогодні бути там!» Але інколи все ж таки думає – чи права була, що поставила крапку і повернулася додому? Чи могла би жити інакше, коли чоловік поступився місцем голови родини старшому поколінню і не заступився за неї, забувши усі обіцянки та їхні спільні плани?
Як непросто починати нове життя в чужій країні, де любов, повага та довіра до твого обранця є тою канвою, по якій вам обом доведеться роками вишивати візерунки власного рушника…
Так сталося. Не склалося. Але – живі в них нормальні людські реакції – підтримати, підставити плече, вислухати, поспівчувати, порадити… Якщо просто залишатись людьми.

 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи