На главную   Содержание   Следующая
 
РОДОВИЙ ВІДМІНОК
 
http://avtura.com.ua/book/411/

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧИСТИЛИЩЕ

Першим неприємним актом у будь-якій лікарні є заповнення персонального листка, котрий стараннями персоналу може перерости чи в лаконічну історію хвороби, чи в товсту книжку, яку ніколи ніде не надрукують. Пологовий будинок першої половини вісімдесятих, в передноворічному Києві не був винятком. Подивляючись досвідченим оком на стан схвильованої породіллі, чергова медсестра ставить десятка півтора питань про все, що згідно з анкетою є важливим за даних обставин. Дуже актуальним, наприклад, є питання, якою по порядку дитиною в сім’ї була сама породілля.
Перенести анкетування на пізніше вдається лише тим, хто вже не може терпіти і, зібравши руками докупи передній та задній подоли спідниці (щоб не впустити долі найцінніше), поойкуючи, нервово шукає очима, куди б лягти… Цих допитувати марно. Їх допитають пізніше, або розберуться з рідними. Тих, котрі родили в дорозі, в ліфті, чи випадково, не дочекавшись «Швидкої», вдома, все ж «описують» по ходу наступних маніпуляцій.
Ще треба мати з собою направлення з жіночої консультації. Це святе! І всі жінки це знають і носять його з собою, куди б не йшли, вже десь за місяць до прорахованої дати.
Але бувають безтолкові особи, котрі умудряються в той самий день вийти з іншою сумочкою. От студентка Іринка, наприклад. Цей русявий кучерявий, колись стрункий, а тепер пузатенький ангел був заляканий персоналом приблизно такими фразами:
- Знаємо ми вас, молодих! Ми таких вже бачили… Ні тобі імені, ні прописки, ні направлення, а потім – шасть! А країні – подаруночок!
Чоловік Іринки у передпокої запевняв, що вони не збираються робити подаруночки країні, Іринка плакала чи то від болю, чи від образи, а процес розвивався природнім шляхом. Заповнили анкету зі слів, поставили на картці олівцем великий знак питання, Іринку відвели на другий поверх до передродової палати, але поглядали суворо…
До речі, щоб ви випадково не подумали, що до цього закладу можна потрапити в тому, в чім би вам хотілось, кілька слів про форму одягу. Не без зітхання, здригання, гидливості та сміху крізь сльози.
Мало хто лягає сюди завчасно. А тим, кому «припекло», загалом не до нарядів, аби лишень все вийшло, як слід. Але ритуал переодягання – то святе… Все своє нестерильне і порочно-домашнє залишається родичам або здається кастелянші в спеціальну шафку під ключ.
Натомість видаються:
- Тапки-шльопанці, начебто шкіряні, начебто ті, що пройшли санобробку, величезні;
- Косинка-трикутник бавовняна на голову;
- Сорочка нічна бавовняна безрозмірна страшна;
- Халат, колись байковий, кольору колись веселого, без ґудзиків, тобто на запах, але і без поясу. Теж страшний.
На наївне питання про пояс відповідь медперсоналу недосвідченим така:
- А щоб не повісилась на йому здуру в туалеті! Знаємо ми всякі випадки!
А на питання:
– А як же?...- відповідь:
- А ручками притримуй, дорогенька, ручками!
Може, хто не помітив, але трусів у цьому списку немає. І не тому, що породілля має свої. Свої брати не можна ні в якому разі! Що вже відповідають на питання з цього приводу, не скажу, але явно щось не менш аргументоване та однозначне. Труси – це те намріяне, що тишком-нишком передадуть тобі рідні наступного дня, замаскувавши їх під бутерброд, пачку печива тощо.
Але це потім. А поки що – чергова малоприємна процедура – очищення великою клізмою та… (ой, мамочки!) гоління… Відразу згадується анекдот, як Абрам голив Сару, котрій стало пора. Він їй каже: «Саро, зроби от так!» (і показує ротом). Як би то пояснити словами? Але чоловіки, котрі голяться щоранку перед люстром, мають зрозуміти, яку гримасу треба зробити, щоб гарненько виголити одну щоку, а потім другу. Тільки навряд Сарі те вдалося. Зате нашому молодшому персоналу з їхніми тупими багаторазовими лезами «Нєва» якось вдавалося. Хоча, була одна хитрість з протилежної сторони – не дати їм такого задоволення, залагодивши цю справу ще вдома.


В УСІХ ПО-РІЗНОМУ

Наступний етап – передродова палата. В ній одне вікно та чотири ліжка. Тут зазвичай не затримуються. Навпроти через коридор – родзала, яка поки що – страшна таємниця… Іринка лежить тихенько, кричати соромиться. Трохи стогне, коли біль прихоплює. Яблука їсть, коли легшає. Книжку читає англійську час від часу. Нянечка бурчить:
- Грамотні надто стали! Родити прийшли, а дивись – книжки не наші читають! Ти, люба, так тиждень не розродися, тому що не про те думаєш!
На сусідньому ліжку голосно кричить молода, екстравагантного вигляду навіть в стандартному халаті, яскраво-руда, з шикарним манікюром «першородка», як тут кажуть. Біля неї кружляють лікарі та акушерки, щось дають випити, чимось колють.
- Чого так ореш? Чи тобі гірше за всіх? - розтираючи собі спину, питає Іринка, коли вони залишаються удвох.
- Ні, мабуть, не гірше, - підморгуючи, відповідає Анжела, - Мене подружки навчили – хто голосніше кричить, тому і уваги більше. І не збрехали. Бачила?! А ти читай-читай, може порозумнішаєш!
Іринка ображено повертається до вікна і знов тре кулаком поперек – скоріше б… Все ж цікаво, хто буде – хлопчик чи дівчинка? Хотілось би донечку. Таку малесеньку, ласкаву і смішну – в чепчиках, мереживах і бантиках… Хоча, хлопчаки теж народ цікавий. Але то забавка для татка – машинки, футбол, рибалка. Єдине, що їй сказали точно, що не двійня (ультразвукове дослідження тоді було фантастично рідкісним – для обраних). З вирахуваним терміном пологів зазвичай дурили. Сказали, що десь на новорічну ніч. А ось вам – ще лише 24 грудня. Наче їй, студентці, треба той їхній лікарняний?! До останнього дня бігала, сесію достроково здавала… А може, воно і на краще – є надія зустріти Новий рік вдома. Прийшла нянечка, принесла передачку – мандарини, бульйончик, записочку. Сказала, що документи її привезли, щоб не хвилювалась. Іринка вже й забула про ту образу. А у відділенні, коли отримали її папери, так заспокоїлись, що і зовсім підходити перестали. З’їла мандаринку, потім другу. Поспати би… Але який тут сон – перейми все частіші, а лікарка подивилась і сказала, що ще рано. З палати у відкриті двері видно великий круглий годинник над дверима родзали. Якось дуже повільно рухається по ньому стрілка.
Невдовзі Анжелу від стимуляції так прихопило, що завивши не своїм голосом (такого вже не підробиш), вона скинула халат, ухопила між ногами поділ сорочки і вискочила в коридор. Там до неї кинулись акушерка з лікарем та повели до родзали. Невдовзі, після метушні та роздираючих тваринних криків, що змішувались з людським матом, почувся писк немовляти. Старенька нянечка (місцеве радіо) повідомила, що народився хлопчик.

В палаті з’явилась новенька. Невисока, гладка (там спочатку всі гладкі), східного типу жіночка. Познайомилися. Армянка. Звуть Арміда. Ця не лежала. Все ходила з кутка в куток. Казала – їй так легше терпіти, та й дитинка скоріше опускається. Тільки під час перейм завмирала біля металевої спинки ліжка, нахилялась до неї лобом, вчіплялася руками і стогнала-бурмотіла по-своєму. Підходили до неї теж часто. Спілкувались уважно, з турботою. Не пройшло і двох годин, як Арміда народила дівчинку.
В передродову ніхто не повертався. Змучених, але щасливих матусь через деякий час відвозили на каталці в післяродову – величезну і багатолюдну палату в кінці коридору. А діточок за чиїмось оригінальним рішенням відразу ж, ледь показавши мамочкам, змірявши і описавши параметри, відносили невідомо куди і навіщо.
Іринка теж стала ходити – лежати вже набридло, може, і справді, процесс піде скоріше? Вечоріло. Вона блукала по довгому широкому коридору, зупиняючись під час перейм, зціпивши зуби і тримаючись за живіт. Коли відпускало, брела далі, притримуючи дурнуватий халат руками. Із цікавістю першокласника в школі вона розглядала все навкруги – таких само, як вона, вагітних і тих, що вже народили і ледве бредуть у бік туалету, притримуючи однією рукою живіт, другою халат.
В кінці коридору – велике вікно. Там давно нерухомо стоїть жінка, упершись у скло лобом і дивлячись на вулицю. Іринка підійшла до неї. На вулиці нікого, тільки сніг та темний вечір. Постояла поруч. Глянула на жінку. По її обличчю текли сльози.
- Що, дуже болить? – спитала співчутливо Іринка, - Давно вже тут?
- Два дні.
- І що – до сих пір ніяк?! - здивувалась Іринка, жахнувшись, що її страждання теж можуть так затягнутись, марно вона не послухала Анжели.
- Та ні. Все вже позаду.
- Ой, так чого ж ви плачете? - спитала на «ви», бо жінка видалась їй старшою.
- Померла моя дитинка. Задушили пуповиною, поки витягли, - прошепотіла та, і знову по обличчю потекли сльози, - А тепер ось молоко прибуває. І навіщо воно мені? Навряд у мене ще буде шанс. Роки вже не ті, - схлипнула жінка, повернулась і пішла у маленьку палату, крайню по коридору.
Іринці ком підкотився до горла від цих слів, і вона похолола від жаху перед тим, що її чекало. Смерть, як близька реальність, як можлива супутниця народження, кінець, як неминучий результат початку… Два кінця відрізка невідомої поки що довжини. Як страшно! Як холодно… Як самотньо… Так хочеться додому, до рідних і люблячих людей!

Повторились перейми, вона вчепилась пальцями у підвіконня і стисла зуби. Присіла, уперлася лобом у гарячу батарею і заплакала від страху, безсилля, болю і втоми. Так шкода себе… Через декілька хвилин відпустило. Притримуючи живіт, Іринка побрела до передродової з непереборним бажанням лягти і заснути, якщо вже ніяк не можна додому. Зазирнула у прочинені двері родзали – «Господи, що ж вони так кричать?!» Звідти їй назустріч вибігла санітарка, тримаючи в руках емальований судочок у формі нирки. В ньому було щось жахливе – темно-кровавого кольору, мокре і блискуче… «Боже! Печінка!» - жахнулась Іринка. Їй стало зовсім страшно.
Страшно їй було давно, як, мабуть, і всім вперше, але зараз вона по-тваринному злякалась. За тими широкими дверима з віконцями, вимазаними білою фарбою, відбувалось щось потойбічне… Як могла швидко, дійшла вона до свого ліжка і лягла-принишкла в полоні своїх думок, тільки шепотіла:
- Дитиночко моя, хоч би вже скоріше, і хоч би жива-здорова…
Але незабаром в палаті з’явилось поповнення. Новенька була старша за неї, років двадцяти семи – двадцяти восьми. Лікарі щось казали про крупний плід і пропонували вирішити питання хірургічно. Жінка відмовилась.
- Не можу я лежати після операції, - сказала вона, - Мені допомагати нікому, у чоловіка невідривна робота, а ще донька є чотири роки, засмутилася, що я завтра не зможу в садочок на новорічне свято прийти. Мені треба природнім шляхом. От дурна, навіщо ж я випічку так тріскала?! Але дуже хотілось!
Ольга, так звали новеньку, теж довго не затрималась. Кажуть, вдруге завжди скоріше (в цей момент Іринка клялася собі, що їй і перших пологів на все життя вистачить). Десь за годину Ольгу повели до родзали. Кричала вона страшенно. Лікарі метушилися і нервували. Іринка завмерла в очікуванні і згадувала жінку біля вікна. Через деякий час несамовито пролунало Ольжиним низьким голосом:
- Все! Більше не можу! Ріжте! Згодна на кесарево! Ріжтееее!!!»
А далі через мат, крик акушерки:
- Ага! Ріжте, б…, коли вже півбашки стирчить! Раніше треба було думати! Терпи тепер!
Звичайно, порізали. Тільки не там, де просила. Потім зашили, як уміли… Пацанчик зате здоровенний народився – чотири чотириста – богатир! Кричав довго і солідно, басом, без писку і надриву, а Ольга плакала і приходила до тями після пережитого. Бабуся-нянечка підійшла до Іринки з новинами. Побачивши її переляк, утішила, як могла, запевнила, що всі через це проходять, і всі витримують. Бо така жіноча доля.
Іринка дістала зі свого пакету мандаринку, почистила і попросила передати Ользі до родзали – приз за мужність.

Щось Іринка засиділась. Вже думала, покричати, чи що? Але води ще не відійшли, навряд хтось нею буде опікуватись. Знову скажуть – ходи, терпи, чекай мучся…
Тільки вляглася метушня навколо Ольги – повз передродову з грюкотом провезли на каталці і бігом звернули до родзали жінку, що тільки поступила, але була вже дуже термінова. Почула краєм вуха – третя дитина, процес стрімкий. Все завершилось на диво швидко, порівняно з богатирською епопеєю. Знову стогін, крики, знову місцеве заклинання «Терпи! Тужся!» І за мить тоненький писк немовляти.
«Дівчинка!» - чомусь подумала Іринка, і тут почувся вопль:
- Знову дівка?!!! Засуньте її назад! Я пацана хочуууу!!!
- Господи, - благала комсомолка Іринка, - Господи! Дівчинка, звичайно, краще, але мені б хоч кого, аби тільки живого-здорового і скоріше!
Незабаром до неї підійшла акушерка, послухала допотопною дерев’яною трубочкою живіт – серцебиття плоду присутнє.
- Щось ти, дорогенька, давно лежиш. А ну, дам я тобі стимуляцію.
Вона принесла у маленьких паперових пакетиках якийсь жовтий порошок, наказала приймати що чверть години. Що робити? Доведеться пити. Гидота, звичайно, гірке страшенно, але, може, хоч процес піде скоріше. Запивала ту гіркоту мінералкою зі скляної пляшки, кривилась, поглядаючи через двері на стрілку настінного годинника, що над дверима родзали.
«Процес» і справді пішов. Під час перейм сталося щось дивне – напружившись від болю, Іринка відчула, що з неї раптом вилилось багато гарячої води, котра відразу опинилась під нею на простирадлі великою калюжею.
«Води відійшли! – здогадалась вона, - мабуть скоро вже…»
Гукнула нянечку, що проходила повз двері, та підтвердила її здогадку, але суху білизну давати відмовилась – все одно вже лежати не довго. Взяла рушника з сусіднього ліжка і підсунула під спину – накрила калюжу. Насторожена очікуванням близької розв’язки, Іринка завмерла. Перейми завмерли теж.

Привели новеньку. Без церемоній вказали їй на вільні ліжка. Відчувалось знайоме напруження, як тоді, коли Іринка забула вдома свої документи. Щоб не лежати в напруженому мовчанні, вона вирішила познайомитись. Новенька була молода, років двадцяти двох, теж налякана тим, що відбувалось з нею і навколо, ще не звикла до всього цього чужого, коли і дурнуватий наряд, і вигляд цих меблів з металевими номерками, і відсутність уваги займають забагато місця в голові, поки ще не переключишся на свій, такий важливий, «процес», заради якого, власне, ти тут.
- Мене Іриною звуть, а тебе? Ти що, теж без документів, що вони чортом дивляться? – спитала Іринка.
- Я Світлана. Та ні, я з документами. Просто я розлучена. Нещодавно. От вони чомусь і думають, що я дитину залишу. Дурні. Може, я тільки заради дитини і житиму. Мусить же бути в житті якийсь сенс, правда? Я її так хочу… І вже дуже люблю…
- Ой, а ти впевнена, що це дівчинка? – вказала пальцем на живіт Світлани Іринка.
- Звичайно, дівчинка! Я знаю. Точно знаю. Я відчуваю… Я вже їй і перший одяг купила, і пелюшки, все, що треба.
- Ой, а начебто, не можна завчасно купувати, - бовкнула Іринка, - мені от чоловік все купить до виписки, коли забиратиме, - і запнулася, - Пробач. Пробач, будь ласка! А хто ж тебе забере?
- Побачимо, - сказала Світлана і вийшла до коридору, притримуючи халат.


З МІСЦЯ ОСНОВНИХ ПОДІЙ

Знов підійшла акушерка. Щось їй не сподобалось. Принесла штатив, поставила Іринці крапельницю. Сказала, що води відійшли і тягнути вже не можна.
Майже ніч. В родзалі затишшя. Персонал в кінці коридору в ординаторській вечеряє, дзенькає посудом. Через кілька днів Новий рік. Мабуть, святкують. Може, більше в цьому році разом не зберуться. Капають краплі. Тенькає в коридорі годинник. Все повільно, як уві сні… Рушник під спиною мокрий і вже холодний. Тягне в попереку… Перейми все частіші. Поки що терпиться.
«Цікаво, - думає Іринка, - може, то я така терпляча? Ось так тихо і народжу собі, бо лементувати якось соромно? Бо чого кричати, коли можна просто закусити губу, або стиснути кулаки, щоби нігті впилися в долоні? Це тільки в кіно показують, як «радистка Кет» в безпам’ятстві кричала в німецькій лікарні російською мовою. Правда, вона, наче, контужена була…”

І раптом хід її думок перериває нестерпний біль всередині, з різким поштовхом на вихід, нестерпне бажання обхопити коліна двома руками, притиснути до себе і тужитись, щоб… щоб… що…
- АААААААААААААААААААААААааааааааааааааааааааааааааааа!!!!!!!!!!!!!!!
Хапає руками коліна, забувши про голку. Та проштрикує вену і виходить назовні поруч, прошивши її. Тече кров, течуть ліки… Дзвін кинутого посуду і тупіт ніг коридором. І крик ще звідти:
- Дихай глибше! Дихай глибше!!!
Підбігли, витягли з руки голку, відкинули зібгану ковдру, зазирнули.
- Терміново! Голівка виходить!
І попід руки – до родзали, на ходу міняючи мокру сорочку на чисту, щось збуджено говорячи, щоб заспокоїти, наче такими голосами заспокоюють.
Таки подіяла крапельниця!
Швидко допомагають вибратись на спеціальний стіл, високий і надто холодний. Великі круглі лампи одночасно спалахують і б’ють у вічі, десь біля ніг метушаться лікарка та акушерка. Потім слухають трубочкою живіт. Якась мить передишки і раптом знову дико-роздираючий біль.
- Тужся! Терпи! Тужся!!! Тримайся руками за стіл! Тягни на себе! Ти ж на вигляд спортсменка! Ну? Ще! Ще! Молодець! Кричи! Кричи! Та не горлом тужся, животом, мать твою! Ні. Не вийшло. Добре, відпочинь хвилинку.
Нянечка витирає тампоном піт і сльози з обличчя Іринки, гладить по руці:
- Потерпи, люба, потрудись ще трохи, вже чубчика видно!
Іринка тільки-но хотіла спитати про чубчика, як повторились перейми, і вона з гортанним риком, по-піонерськи старано взялася «трудитися», виштовхуючи те, з чим уже зріднилась за стільки місяців, що, здавалось, буде з нею назавжди.

І раптом двері родзали з грюкотом розчиняються і на каталці завозять ще одну жінку – «Швидка» привезла її вже в родах. Лікар і акушерка на мить відволікаються до неї.
- Не кидайте менеееееее!!! Я умруууууууу! – охоплена жахом кричить Іринка.
Акушерка кидається назад. Лікар кричить:
- Лікаря! Лікаря мигом! Анестезіолога!
Іринчин крик був таким несподіваним для неї самої, таким відчайдушним і щирим, сила, що роздирала її в ту мить, була така неминуча… Акушерка взялась руками за щось гаряче, що в ту мить покидало тіло Іринки, і, викручуючи його помалу, розділила одну живу істоту на дві.
Іринка раптом ослабла і притихла. Невже це все? Акушерка підняла перед собою маленьке смішне тільце, легенько ляснула його долонею по сідничкам і пролунав писк, плач, крик – важко дати тому звуку визначення…
- Дивись! - показала дитинку акушерка, - Ні, ти не на очі дивись! От сюди дивись – щоб потім пацана не просила! Бачиш – дівка!
- Донечка?! Ой, як добре! – схлипнула Іринка, засміялась і тут же заплакала, - Смішна така. Крихітна… А чому вона плаче?
- Дивний ви народ, першородки! – пробурчала нянечка, Все вам треба пояснювати. Не плаче вона, це вона так зі світом здоровається! А от ти чого ревеш, спитав би?
- Я? Від щастя, мабуть, не знаю, саме плачеться…

Біля сусіднього столу метушилась навколо новенької лікар, їй на підмогу звідкись з’явився заспаний анестезіолог, дуже високий сивий чоловік, котрий займався не тільки наркозом, але й допомагав при звичайних родах, коли траплявся аврал. Крики новенької долітали до свідомості Іринки, наче з іншого виміру, і хоч були дуже голосними, але вже не перекривали для молодої мами ніжного писку її маленької донечки, що доносився від спеціального столика, де ту зважували і обміряли. І цей новий звук був тепер набагато важливіший від усіх інших звуків на світі. Дівчинка…
Раптом Іринка відчула нові, вже тихіші поштовхи внизу живота.
- Боже! – скрикнула вона, - Це що? Що?! Двійня?!
- Вгамуйся! Яка двійня? Дивись, живота ж немає! Це дитяче місце виходить, плацента. Дитинці твоїй вже квартирка не потрібна! – пояснила нянечка.
Акушерка обережно викрутила з Ірини цю «квартирку», поклала її в емальований судочок у формі нирки і веліла нянечці віднести його до холодильника.
«Фух! - подумала Іринка з приводу своїх колишніх побоювань щодо печінки в судочку, - Але навіщо ж таки до холодильника?» - та питати вже нічого не стала, не було сил.
Маленькій донечці обробили пуповину, зважили, виміряли, записали все, що потрібно, на ручку повісили на бинтику прямокутну голубу клейоночку із зазначенням Іринчиного прізвища, дати і часу народження і того, що це ДІВЧИНКА! Молодій матусі на руку прив’язали таку саму етикеточку. Потім маленьку сповили і кудись понесли. Шкода, так і не дали ні потримати, ні роздивитись до ладу. Сказали, завтра, може, дадуть погодувати, якщо з обома все буде добре. Повернулась нянечка. Принесла почищену мандаринку. Сказала, що подружка з передродової передала, Світлана, значить. Знов спрацювала місцева традиція! Велика справа – підтримка в такий момент, нехай навіть від зовсім чужої людини, якщо вже своїм ніяк не можна бути поруч. Боже, як смачно!
Потім знов поставили крапельницю. В компенсацію втраченої крові. Але чомусь із глюкозою. І вже в іншу руку. На сусідньому столі народився хлопчик. Кричав по-чоловічому. А мама – по-жіночому… Потім обох молодих мамочок, Ірину і сусідку, «штопали». Приємного мало, зважаючи на економію знеболюючого. Але то все вже такі дрібниці після пережитого. Принесли і поклали їм на животи круглі пласкі грілки з льодом. Кажуть, так треба. Ще одна «приємність». Але то теж дрібниці. Згасили лампи. Тимчасове затишшя. Спати… Спати…
- Через годину-півтори Іринку відвезли на каталці у велику напівтемну післяродову палату, допомогли перелягти на ліжко, і вона блаженно заснула. Вперше за багато місяців – на животі.


НОВИЙ ДЕНЬ

Вночі з коридору інколи долинали шум та метушня, але все те долітало до Ірини, наче з далекого космосу. Вранці вона прокинулась в тій самій позі, як і заснула – на животі. Всіх розбудив енергійний вигук товстезної медсестри:
- Мамочки! Прокидаємось! Крові беру не багато, але в усіх без винятку!
Тіло гуло від утоми, боліло горло від напруги і ричання в останній найвідповідальніший момент і дивувало відчуття порожнечі в животі. Запитавши медсестру, де ж її донечка, молода мама отримала відповідь, що новонароджених відносять на другий поверх, і вони там знаходяться всі разом в спеціальній дитячій кімнаті. Слабенькі – під ковпаком у мікрокліматі, а нормальні – просто лежать у ліжечках і зазвичай сплять.
- Дивно, - промовила Іринка, - А що ж вони там їдять?
- Ну, як це – що їдять? Звісно що – ті, кому педіатри ще грудне годування не призначили, смокчуть глюкозу - відповіла огрядна медсестра і рушила до наступної мамочки.
Іринка знала, що глюкоза – це щось на зразок цукру, але ніколи не думала, що це такий універсальний замінник всього необхідного для життя – і крові, і материнського молока. Пригадався її дід, котрий мав декілька вуликів. Він, забираючи у бджіл мед, підгодовував їх цукровим сиропом - дурив, тобто. Але щоразу примовляв:
- Не сердьтеся! Давайте так – мені цукор і мед, і вам цукор і мед!
Шкода, не дожив дід до правнучки. Був би радий.

На сусідньому ліжку лежала Світлана, вона повідомила, що не помилялась – у неї теж дівчинка. Іринка пораділа за обох. Дівчатка – це подарунок Долі!
Палата прокидалась. Тут було із десять жінок різного віку, об’єднаних однією і дуже важливою в їхньому житті подією. Тому і розмови всі точилися навколо цього. Всі, переживши подібне, воліли виговоритись, поділитись своїм, начебто похвалитись. І розмова кружляла навколо однієї теми, зачіпляючи не тільки найсвіжіші події, але і випадки із знайомими, і легенди-байки інших подібних закладів. Жінки то ахали, співчуваючи одна одній, то відчайдушно реготали над собою та «колежанками», пригадуючи, наприклад, як одна з них кричала вчора «Засуньте її назад, я пацана хочу!», або як інша матюкала свого «мента поганого» і обіцяла відірвати йому все, що відривається, як тільки повернеться додому. Переживаючи і проговорюючи свій подвиг ще раз, розділивши враження із собі подібними героїнями, жінки наче заспокоювались, переходячи до нового етапу свого буття – материнства.
Почався обхід. Запитання, відповіді, рекомендації... Всім цікаво, коли ж, нарешті, допустять до діточок? Кажуть всім однаково:
- Відповідно до вашого стану та стану дитини!
Ніхто нічого не розуміє, але надія є. Іринка не прислухалась до розмов лікарів з іншими жінками, думала про своє, але тут раптом стривожилась – з дальнього кінця палати почулось підвищення голосів, щось напружено-агресивне.
- Я сказала, не буду! Давайте напишу розписку, я піду звідси сьогодні ж! – прозвучав серед несподіваної тиші добре поставлений, владний голос.
Всі вмить завмерли і насторожились. Ось воно! Те, про що інколи говорять з екрану телевізора, чого постійно побоюється персонал пологових будинків, чиє підозріло-насторожене ставлення так болісно зачіпляє звичайних, не зловмисних породіль. Ось воно…
В загальній вранішній говорильні Іринка помітила, що жінка, котра поступила рано вранці, лежить мовчки, дивиться у стелю, щось п’є…
«Втомилась, мабуть, зовсім нещодавно народила. Сил набирається,» - подумала Іринка. Але тепер за холодними нотками у голосі, що заморозив найменший рух в палаті, стало зрозуміло, що це – ВІДМОВА.
Лікар спитала:
- Ви не хочете перейти до окремої палати? Я розпоряджуся, щоб дитину поклали з вами.
- Нам уроди не потрібні! – прозвучало в стерильній тиші твердо і однозначно, - я підпишу всі папери. Відпустіть мене додому!
Іринка зустрілась очима зі Світланою. Обом стало страшно.

Незабаром ця жінка таки перейшла до окремої палати, але, як повідомила нянечка, дитинку визнавати і годувати відмовилась. Після її уходу несподіване мовчання розлилося тихими розмовами. Виявилось, що під ранок у неї народився хлопчик з недорозвиненою стопою однієї ніжки. І жінка, наче, здорова, і сім’я з виду нормальна, казали сестрички. Збрикнули десь хромосоми – і все. Страшно, звичайно. Гірко. Але щоби так – «Нам уроди не потрібні!»… Кажуть, чоловік її приходив, розмовляв із завідуючою в такому ж тоні – «Одна дитина у нас вже є, і поставити життя всієї сім’ї на службу інваліду ми не маємо морального права!» І обоє батьків, порадившись, однозначно вирішили писати відмову, а решті родичів просили повідомити, що дитина померла при пологах.
Обговоривши цю подію з усіх боків, осудивши більшістю голосів егоїстичну позицію «дуже вумних», палата знов зажила своїм життям, отримуючи передачі і записочки від щасливих татусів, мам, що раптом стали бабусями, від дідусів, що називали себе, жартуючи, «бабусиними чоловіками», тому що до статусу «дід» та «баба» ще треба було звикнути. Писалися записки, роздавались вказівки на купівлю приданого для немовлят – кому блакитне, кому рожеве…
Почало прибувати молоко. Досвідчені мамаші не дрімали, вони замість того, щоб відсипатися після трудів праведних, сиділи, зігнувшись, на ліжках, старанно видавлювали з себе перші, найдорогоцінніші краплі молока у двухсотграмові слоїки з-під майонезу і… виливали до умивальника біля дверей палати.
- А навіщо ти це робиш? – здивовано спитала Іринка у молодички, котра вже змирилася з третьою «дівкою» і старанно давила груди.
- Навіщо-навіщо?! А як попре молоко – згадаєш мене. Щоб густе молозиво не позабивало протоки! Бо роди видадуться тобі новорічними святами проти маститу, якщо запустиш!
- Ааа, - відповіла Іринка, вперше чуючи таке розумне слово, і взялась за англійську книжку. Проте ніяк не могла вловити сенсу прочитаного, тому що думки її вилися весь час навколо іншого. По-перше, вона знемагала від бажання знову побачити свою донечку, а по-друге, все думала про те нещасне немовля, яке, мало того, що з хворою ніжкою, так іще миттю стало сиротою при живих батьках. І що йому, бідному, в дитбудинку тепер світить?
Зі стогоном піднявшись з ліжка, Іринка відчула своє тіло, що нило, як раніше після навантажень на тренуваннях. Вона обгорнулась дурнуватим халатом, який став ще більшим. Вже не було учорашньої відрази до лікарняного одягу - все проходить, а коли видається тимчасовим, то вже не так напружує, сприймається, як вимушена необхідність, та й край. Маючи намір дійти до туалету, що в кінці коридору, Іринка, похитуючись, дісталася спершу дверей палати. Біля них зупинилась передихнути і побачила долі щось схоже на клаптик тканини чи клейонки, нанизаної на бинт. Нахилилась. Підняла. Це була «етикеточка», такі у родзалі зав’язують на руку мами і новонародженого. Глянула на свою – є. Тільки хотіла спитати, чи ніхто не згубив, як зрозуміла все сама – на зім’ятому клаптику було написано: «… (прізвище), ХЛОПЧИК, 26 грудня, 5:40, вага 3.500». Іринка задумливо поклала цю штуку до кишені і вийшла в коридор, притримуючи однією рукою халат на грудях, а другою – живіт.
Проходячи повз передродову палату, побачила там одну жінку, що лежала тихо на ліжку. В родзалі теж було тихо. Лікарі вранці змінились. Навколо – нові обличчя. І навіть освітлення нове, інше. У величезне вікно в кінці коридору світило зимове сонце, відбиваючись від засніжених дахів сусідніх невисоких лікарняних будівель. Біля вікна Іринка впізнала силует вчорашньої жінки. Підійшла до неї. Мовчки стала поруч. Та знову дивилась кудись за вікно і думала про своє.
- Вітаю з донечкою! – несподівано сказала вона, - нехай росте здорова, бережи її!
- Дякую, - здивовано глянувши їй у вічі, відповіла та, - я її бачила всього пару хвилин, навіть не роздивилась, як слід, забрали. А як у вас з молоком?
- Та от прибуває, зціджую. Сказали, пігулки якісь треба купити, та я думаю, і так пройде. Воду пити перестала. Та мені й байдуже… Вже..
Помовчали.
- Чоловік дуже засмутився. У мене в молодості викидень був, потім довго не вагітніла. Другий раз ледве виносила з моїм резусом. І от… Мені вже за тридцяь перевалило, ми так сподівалися…
- Може, ще вийде, - сказала Іринка, аби не мовчати і якось втішити.
Вона машинально дістала з кишені «етикеточку» і, дивлячись у вікно, бгала її в руці, як в інституті, відповідаючи і хвилюючись, зазвичай крутила олівець чи ручку.
- Що це в тебе? – спитала жінка.
- Це? – наче прокинулась Іринка, - Це… Як вам сказати? Це – горе…
Жінка уважно подивилась Іринці у вічі.
- А Ви хіба не чули вранці, що трапилось? – здивувалась та, - Це відмова…
Іринка запнулась, намагаючись зазирнути в очі співбесідниці, але та вже не дивилась на неї, погляд жінки завмер на тому клаптику, який, не будучи нічим сам по собі, раптом увібрав у себе якесь дивне поєднання подій та доль, і здавався зараз Іринці схожим на назву фільму, за якою буває так важко вгадати його зміст. Вона простягла ЦЕ жінці. Та, підвівши очі на Іринку, повільно прийняла його обома руками.


В ЖИТТІ БУВАЄ ВСЯКЕ

- Я з ними поговорила, з обома. Мій чоловік їм сказав чітко – «Щоб вас на нашому шляху більше не було! Ми назад не віддамо, зрозуміли?», - так і вирішили питання, - розповідала Наталя, викликавши вже увечері Ірину до коридору з її великої палати, - Добре, що я пігулок ніяких не пила! Якби ти знала, як він жадібно ссе молоко! – вона обійняла Іринку і обидві заплакали.
- Будеш хрещеною? – спитала Наталя.
- Я не вмію, - посміхнулась, шмигнувши носом Іринка.
- Ну, вже якось навчишся! - обійняла її за плечі Наталя, - Я теж не дуже розбираюся, а от чоловік сказав, що коли повідомив бабуню про народження правнука, та сказала, що ми майже влучили у католицьке Різдво! А ми і не знали. Бачиш, як воно вийшло! – і вони знов заплакали, сидячи на підвіконні. А на вулиці під ліхтарями блищав різдвяний сніг.
Хтось кинув сніжкою у вікно.
- Мій прийшов, - оживилася Наталя, озирнувшись, - треба йому записку написати, щоб купив все до виписки. Клопоту тепер у нас буде! Але думаю, подужаємо. А ти йди, молоко зціджуй, бо намучишся з грудьми, - зіслизнула вона з підвіконня і швидко пішла до своєї маленької палати, де лежала все також без сусідок, але вже із сином.


НАРЕШТІ!

Зосередитись на грудях Іринці так і не довелось. Тільки-но вона повернулась до післяродової палати, як зайшла медсестра і зачитала список мамочок, яких переводять на третій поверх, до немовлят. Іринка теж була в тому списку. Ті, кого не назвали, побурчали і залишились лежати на своїх місцях. А названі щасливиці заметушилися, складаючи в пакети свої чашки-ложки, пляшки з водою та соками, баночки з недопитим холодним бульйоном, яблука-мандарини-печиво, газети, записки і всякий дріб’язок, котрим за добу заповнились старенькі тумбочки. У Іринки та Світлани тумбочка була спільна і теж не порожня – до обох сьогодні вже не раз приходили, кричали у закрите і заклеєне на зиму вікно, кидали сніжками, махали руками, передавали передачі. Іринка помітила, що сусідку навіщали подружки та колишній чоловік.

Притримуючи поли халатів, несучи свій крам, ця дивна, але задоволена процесія з шести жінок рушила за медсестрою. Не такі вже й важкі були Іринчині пакети, але відчувався біль у животі. Цього ще не вистачало, крім змученого пресу, горла, що щеміло від ричання і грудей, що розпирало від молока. Проте, груди втішали своїми новими розмірами. Жінки піднімалися пішки великими парадними сходами. Будівля стара, стеля височенна, сходи теж. Перехід виявився нелегким. Хтось забурчав.
- Так, мамочки! Хто невдоволений – марш вниз до нової зміни! От і роби добро людям! – відчеканила медсестра, що очолювала цей парад.
Невдоволених не виявилось. Їм показали порожню палату на два вікна – більшу за передродову, але меншу за післяродову – і веліли розміщатися, бо через півгодини, рівно о двадцять першій, годування – суворо за графіком. Десь з кінця коридору було чутно тоненький плач немовлят.
«Невже, нарешті?» - подумала Іринка і знову здивувалась тому, що вона – МАМА… Це було так дивно. Це змінювало відразу все в її житті. Далі вже ніколи не буде, як було. Чи це добре? Так діти, поспішаючи вирости, раптом лякаються, одного разу відчувши себе на порозі дорослого життя. І мало кому вдалося не зустрітись з бажанням ще трохи пригальмувати цей процес, ще трохи затриматись в тому часі, де ти - ще дитина, де про тебе дбають, за тебе вирішують, а ти приймаєш це, як належне, а ще й капризуєш, незадоволений своєю роллю в цій грі…
Вона – мама. Доросла. Тепер відповідальна за своє рідне маля. Попереду довге життя.
- Давай займемо ліжка поруч? – раптом почула Іринка голос Світлани.
- Давай, можна буде погомоніти, - сказала Іринка і раптом відчула «дежа вю» - наче зовсім нещодавно вони з подружкою так само вибирали і займали ліжка на початку зміни в піонерському таборі. Смішне життя - як кубики з літерами, котрі щоразу складаються в різні слова з тих самих картинок, тільки порядок інший.
Тумбочка у них знов була одна на двох. Нова тумбочка, нові таргани, нова постіль з уже набридлим зеленкуватим написом «Минздрав СССР», художньо переплетеною закарлючками. Білизна, безнадійно затріпана багаторазовим пранням, йшла мамочкам на прокладки. Дивно і згадати, що вони були багаторазові і здавались сестрі-господарці, котра їх рахувала, передавала на подальшу санобробку і через деякий час вони повертались знов у відділення. Якщо не забувати нетерпимість персоналу до трусів, то пояснити принцип використання цієї лікарняної уніформи тим, хто цього не пережив, просто неможливо. А хто пережив – хай краще не згадує, щоб зайвий раз не здригатись.

Поки мамочки обживали палату, в коридорі пролунав соковитий оперний голос:
- Кварц! Зєльонка! Всі на вихід!
Виявляється, що перед годуванням всім необхідно змащувати груди зеленкою, щоб нічим не заразити дитинчат. Ідея сама по собі оригінальна, а її реалізація – просто шедевр, і цю картину варто описати детальніше.
В коридорі стоїть велика кварцова лампа. Поруч огрядна медсестра в білому халаті, в білій шапочці та чорних спеціальних окулярах. Навпроти неї – п’ять стільців. Мамочкам, котрі могли сидіти (бо дехто міг зі швами тільки лежати або стояти) призначалось сісти в рядочок, розкрити свої халати та безрозмірні сорочки, виставити налиті молоком груди, заплющити очі і просидіти так хвилин п’ять перед лампою. Ті, для кого стілець – поки що мрія, проробляли те ж саме, але стоячи. Окулярів, звісно, на всіх не вистачало. Тому їх не давали нікому, окрім медсестри на шкідливій роботі. Потім мамочки, змінені іншими, відходили і шикувались в чергу на «помазання», після чого прямували до палати, гордо несучи перед собою найрізноманітніші на вигляд та розмір груди із зеленими плямами по центру кожної.
Іринка згадала, як одного разу в дитинстві вона потрапила у баню. Не в теперішню сауну, а саме у міську баню в райцентрі, де відпочивала з мамою влітку. Тоді її теж вразило художнє розмаїття і кількість форм. Вона навіть отримала потиличника, тому що надто голосно висловила свій захват: «Мааамо! Ой, яка у тієї тьоті велика і кругла пооооопа!» Ще чомусь пригадалась Сикстинська капела. Добре, що тут одні жінки. Вони вже якось спокійно-байдуже ставляться до всього, навіть від халатів вже не нудить і подібні процедури не бентежать, не дивують і не смішать. Треба – то треба! Переживемо, не те пережили… Скоріше б додому.
Повернулись до палати. Інша медсестра на бігу зазирнула у відкриті двері, пригальмувала, веліла всім зняти халати, повісити їх на вішалку біля дверей, пов’язати косинки, вимити руки і зайняти свої місця – ГОДУВАННЯ!!! Ну, нарешті!
В коридорі загриміла велика каталка, схожа на довгий, розкладений для гостей стіл, але на колещатках і з бортиками. А на тому столі – в ряд, плече до плеча, лежали немовлята – повен стіл, не менше п’ятнадцяти білих коконів з етикеточками на пелюшках. Підкотивши цей стіл до дверей, нянечка вигукувала прізвище мами, та піднімалась, показувала свою етикеточку, отримувала довгоочікуваний пакет і несла його на своє ліжко. Так видавали всім, потім їхали до дверей наступної палати. Одні немовлята плакаи, інші байдуже дрімали.

В палаті їх було шестеро – Іринка, Світлана, Арміда та Віра (молодичка, що так хотіла сина) з доньками, Анжела та Ольга – з хлопчиками. Точніше – на той момент їх у палаті стало аж дванадцять! Кожна уважно і з цікавістю розглядала своє щастячко, звикаючи до нього, вишукуючи знайомі риси – «Носик татусів, губки мої, а брівки? Та наші брівки, чиїми ж їм бути?!» Окрім маленьких пичок нічого не було видно, тому що діти являли собою «лялечки» - тугі кокони приблизно одного розміру, з яких виглядали лише мордашки з великими щоками. Щоки у них були пристойні – нянечки якось умудрялись зав’язувати їм косиночки, а потім пелюшки, що підтиснені щічки справляли враження задоволених і ситих радянських дітей, найкращих дітей у світі.

Медсестра зазирнула з коридору, насторожено зиркнула на Світлану (чи не відмовиться годувати?), вдовольнившись побаченим, повідомила, що годування продовжується півгодини і розсусолювати тут нема коли.
«Ще б сказала, як це робиться,» - подумала Іринка, але вирішила, як бувало раніше в «пристойних гостях» за столом, не ставити питань, не поспішати діяти, а придивитись самій, як інші впораються з приборами. І то правда, що тут такого страшного? Наче вона в кіно не бачила. Груди в рота – і процес пішов, природа підкаже! Всі немовлята вже приступили до вечері, а її малявочка – солодко спить. І очей не видно. Смішна така – щічки пухнасті, рожеві, наче персик, носик кнопочкою, губки бантиком… Навіть шкода будити. Навколо всі матусі, хто сидячи, хто лежачи на боці, знов же – щоби шви не розійшлись – прилаштували малюків до грудей, а ті жадібно смоктали молоко.
- Йааапонський бог! – звила Анжела, - От же мужичара! Як вчепився – жили виймає! А живіт знизу як болить! Казали подружки – візьми анальгіну, як почнеш годувати, відразу в животі все почне скорочуватись до колишніх розмірів. Це, звичайно, добре, але болить же, чорт!
Решта мамочок теж підтвердили, що відчувається, але не так, що вже не можна терпіти. Іринка насторожилась. Груди все більше наливались і починали поболювати.
«Що ж робити?» - подумала вона стривожено і знов озирнулась на всі боки. І тут же побачила такий самий розгублений погляд Арміди. Її донька не спала, а якось нервово намагалась вхопити груди, хникала, а мати ніяк не могла з нею справитись.
- Бачиш, біда яка, - сказала вона, - мало того, що сосок у мене втягнений, нема за що бідолашці вчепитись, так і молоко ще не прийшло, ну зовсім-зовсім нічого немає…
Іринка знизала плечима, не знаючи, що в таких випадках треба робити.
- А моя от спить, не можу розбудити, - поскаржилась вона.
- Ти давай, буди її, а то і дитя голодне залишиться, і собі застій заробиш, годувати треба і зціджувати, і чим більше, тим краще! – порадила Віра із знанням справи.
Іринка знову озирнулась – решта справлялась без проблем, тільки Світлана годувала, а на пелюшки малої капали сльози.
- Живіт болить? – спитала Іринка пошепки.
Світлана похитала заперечно головою і притисла маленьку міцніше до грудей.
Іринка зітхнула, погладила її по плечу і прийнялася знов будити своє щастячко – полоскотала їй носика, щічки, навіть полоскотала в ніздрі кінчиком бинту від своєї етикеточки. Мала чхнула, поплямкала губами, але не прокинулась.
- А ти спробуй їй уві сні груди дати, - порадила Ольга, у якої багатир вже випив, скільки хотів, і заснув, прицмокуючи зеленим ротиком, - ти дай, може, вона і уві сні поїсть!
Але малявочка явно була не голодна і навіть губи не розтулила. Спить, як янгол.
- От і зустрілись, - образилась Іринка, - навіть подивитись на маму не хоче… Спить. Що ж мені робити, га?
- А мені що робити? – ледь не плачучи спитала Арміда, звертаючись до Віри, як до затвердженого консультанта – третя дитина – велика справа!
- Що робити – що робити?! Бери, Ірко, Армідину годуй, і дитя поїсть, не буде кукситись, і ти цицьки розгрузиш! А твоя хай спить, раз вже така соня. Сонею і назвеш! – засміялася консультант.
Іринка питально глянула на Арміду, та кивнула і обережно простягнула їй через ліжко свій згорток. Іринка поклала свою маленьку зручно на подушку і взяла чужий кокон. Навіть схожа на рідну, тільки, наче, засмагліша, брівки чорненькі, очі, мов у галченяти, темні, дивиться питально, похникує… А кажуть, немовлята все бачать догори дригом і нічого не тямлять. Ще й як тямлять! Тільки-но Іринка піднесла груди до ротика малої, та – цап! – і вчепилась, і потягла – жадібно, голодно, наче боялась, що віднімуть. Всі спостерігали цю картину. Арміда заспокоїлась, по її щокам сповзли дві сльози, а очі винувато посміхались. Іринка закусила губу, так миттєво занило і стислось щось в животі, а з грудей, здавалось, струмком лилось молоко… Наївшись, мала виплюнула сосок, зачмокала зеленими губками і по-котячому задоволено прикрила очі.
- Дякую! – сказала Арміда, коли Іринка простягла через ліжко її дорогоцінний пакунок, - І що б я без тебе робила?
- Та нема за що! Мені навіть самій стало легше з грудьми. Шкода, що моя все спить...
- Ага, - сказала Віра, - тепер прокинеться в дитячій палаті, всі спатимуть, а вона кричатиме з голоду. Їй знову глюкози тицьнуть.
- Мамочки! Здаємо малюків! – прокричала медсестра, підкотивши велику каталку до дверей палати. Ірина зітхнула, підвелася, обережно підняла свою донечку, поцілувала в носика, винесла її в коридор і поклала на каталку.
Шкода було розлучатись. Іринка стояла і дивилась, як мамочки приносили і вкладали в ряд немовлят. Ротики в усіх були зелені, окрім Іринчиної.
- Дівчата! Чийсь мужик у вікно сніжки кидає! Ірко, наче, твій, іди глянь! – крикнула Анжела, що вже всілася на підвіконні.
Іринка підійшла. І справді – чоловік махав їй руками, посилав повітряні поцілунки і показував сумку з передачею. Іринка теж помахала йому. Він жестами запитав про дитину. Вона закивала і показала рукою кудись назад. Чоловік жестами просив показати малу. Іринка озирнулась. Каталка ще стояла біля дверей палати, але медсестра, зрозумівши її погляд, суворо сказала:
- Не дам! Їм, дорогенька, все одно ні рожна не видно звідти, он візьми – сусідка ще свого ще не віддала, його і покажи. Третій поверх. Один чорт!
Ольга засміялася і простягла свого богатиря. Іринка теж засміялась, взяла великий пакунок і показала у вікно чоловікові. Той поставив сумку у сніг, підняв обидві руки вгору до вікна і показав обома великими пальцями «Во! Молодець!» Потім потикав пальцем собі в груди, мовляв, схожа на нього, Іринка засміялась і закивала. Мамочки, що стояли за спиною, теж зареготали. Іринка віддала Ользі сина і продовжила дивну німу розмову через вікно.
На вулиці було зовсім темно. Приблизно половина десятого. Виблискував сніг, під вікнами тупали якісь люди, чекали новин з родзали, чи записок від мамочок. Як дивно все змінилось за останні два дні в її житті! Ех, забрати б зараз цю соню – і додому! А там вже готуються до їхнього повернення, купують придане для малої, сусідка віддала їм своє ліжечко, треба купити коляску і ще стільки всього… Іринка вже мріяла про чепчики-бантики-ляльки… Ще б якось доздати сесію – ще два екзамени та два заліки… Та якось вже владнається, не це тепер головне.
Іринчин чоловік послав ще повітряних цілунків і пішов умовляти нянечку взяти передачу невчасно. За рубля.
Під вікнами залишився один мужчина. Він стояв і дивився приблизно в це ж вікно, хоча в темряві важко було розібрати, куди саме. Якось дивно стояв. Нікого не кликав, не махав руками, не стрибав і нічого не кричав. Стояв і дивився угору. Іринка озирнулась. В двох метрах від неї біля сусіднього вікна так само нерухомо стояла Світлана в білій косинці і дивилась на вулицю.

Каталку з дітьми повезли. Ніяких нових інструкцій не надходило. Досвідчені мамочки знов видавлювали з себе молоко до останньої краплі в майонезні слоїки. Іринка зайнялася тим же, але було боляче і не дуже виходило. Хотілося спати. День здавався довгим-предовгим, просто величезно-нескінченим, і ніяк не доходив кінця. Прийшла нянечка зі шваброю, почала мити підлогу водою з хлоркою. Запахло басейном. Пригадався залік із плавання… Заглянула медсестра. Повідомила, що наступне годування опівночі, потім о шостій, а далі через кожні три години, і так до наступної полуночі. Суворо за графіком.
- Нічого собі! – сказала, шуткуючи, Іринка, - Що три години! Тридцять хвилин на годування, потім зціджування, поїсти, те, се… Напружений графік. Жити нема коли!
- Все! Про «жити» тепер забудь! – відповіла їй Віра, а Ольга закивала, - Років через десять-п’ятнадцять жити почнеш, коли діти на ноги стануть і без тебе зможуть трохи обходитись!
- І до тих пір, поки онуків не підкинуть! – додала нянечка, грюкаючи шваброю по-під ліжками. Домила, згасила світло і вийшла.
Палата затихла. В голі високі вікна світив місяць.Через матове скло дверей попадало слабке світло з коридору. Очі самі заплющувались. Десь поруч Іринка почула підозріле шмигання носом. Простягла руку через прохід між ліжками і погладила Світлану по голові. Та ткнулася обличчям в подушку, приглушивши нею ридання.
- Шкодуєш? – спитала Іринка.
- Ні. Я сама так вирішила, - відповіла тихо Світлана, - Сама. Він і не хотів зовсім. Але нічого і не зробив, щоб я передумала. Дурний ще. Молодий. Хоч і старший за мене. Рано йому ще було одружуватись. Хай би гуляв. Не хочу я з ним жити. Обійдемось. І самі проживемо.
- Ну, не знаю, - прошепотіла Іринка, - тобі видніше, але щось ти тут намудрувала, здається. Хоча – чуже життя… Значить, не кохаєш його. Чого ж плачеш? Спати треба. Бо кажуть – настрій мами впливає на дитину. Може, ще й примиритесь. Всяке буває.
- Не хочу я. Не боєць він. Та й не потрібні ми йому, я ж бачила, - відповіла Світлана, погладила Іринчину руку, відвернулась до стіни, ще кілька разів шмигнула носом, позіхнула, а потім задихала рівно.
Іринка знову вляглася на живіт, охопила обома руками напівпорожню лікарняну подушку і миттю провалилась кудись без сновидінь. Попереду було майже дві години до наступного годування.


НОВЕ ЖИТТЯ

Так і закрутилося тепер лікарняне життя по годинах. Ці малесенькі істоти, що тільки-но з’явились на світ, диктували мамочкам, змовившись з персоналом, свої умови гри, а тим нічого не залишалось, як з готовністю їх виконувати. «Соня» нарешті подивилась на Іринку своїми темно-синіми очима, ліниво ссала груди, так що залишалось ще і Армідиному галченяті, бо молоко у тієї так і не з’явилось. Кажуть, що це велика рідкість, але трапляється. Коли у Іринки на двох не вистачало, «дитину полку» годувала якась інша мамочка, а Арміда сором’язливо бурмотіла вдячності і сварила свої «безтолкові груди». Чоловікові боялась навіть написати про це в записці. Сказала, що він мужчина суворий, і треба його спочатку підготувати. Ще в перший день, довідавшись про народження дочки, він прислав записку: «Готуйся через дев’ять місяців народити пацана. Не вгамуюсь, поки не отримаю сина!» Отакий серйозний виявився мужик. Дівчинка для нього – не дитина, жінка – не людина.
Всі вже впізнавали чужих родичів у вікно, спілкувались між собою, наче сто років знайомі.
«Які різні люди, - думала Іринка, - які різні судьби… Як дивно, що всі ми тут зустрілись…»
Вимірювання температури, обхід лікарів, «кварц-зєльонка», годування, зціджування, виписка одних, поповнення іншими розгубленими мамочками… Всі дні схожі – дивна і незвична карусель. Перше годування о шостій ранку. Підйом десь без двадцяти хвилин шість, щоб встигнути привести себе у форму. І це наприкінці грудня. Іринка за все життя прокидалася в такий час рази два-три, щоб повторити щось перед екзаменами. А тут – щодня!
«А чи не можна хоча б о сьомій? – думала вона, - Ну, погодувати пізніше в нічне годування і поспати на годинку довше зранку… Яка різниця?» - скиглила в ній природжена «сова». Але вголос таких питань вона не задавала. Звичка слухатись, не ставити зайвих питань і йти в ногу з колективом була закладена з дитинства батьками і закріплена членством в різних молодіжних організаціях. Але мовчання не означало, що їй самій нічого не цікаво, чи що вона з усім згодна. Просто вона усвідомлювала безглуздість будь-якого одиночного висовування.
Скориставшись вільною хвилиною, Іринка тишком-нишком спустилась на другий поверх і зайшла в палату до Наталі. Та була дуже рада її бачити і скоромовкою видала всі новини. Їх з хлопчиком вже возили до центральної дитячої лікарні на консультацію до відомого хірурга. Той сказав, що треба робити операцію, дав надію, що ходити дитина буде, хоча, може, кульгатиме, сказав, що наука не стоїть на місці, і є надія… Хлопчина славний, за іншими показниками – здоровий. Її життя тепер наповнилось змістом і важкі думки про втрату вже розчинялися в піклуванні про цю нещасну дитину. Про її дитину. Приємно було бачити Наталю, що наче ожила. Жінки обмінялись телефонами і адресами, розцілувались, і Іринка пішла нагору, щоби встигнути на годування. Наче камінь упав з її душі.
«Треба ж таке?! – думала вона, - А що, якби я не підійшла тоді до неї біля вікна? Ні, це перст Долі. Все одно вийшло б так само, тільки іншим шляхом»

Через кілька днів в цьому «закладі суворого режиму» з’явився новий інтерес – дочекатись, коли у малих відвалиться пупик. Це був добрий знак, бо при інших позитивних обставинах він наближав строк виписки додому. Арміда хвилювалась і розповідала, що у них в пологових будинках за відпавший пупик медсестри брали зі щасливого татуся викуп грошима – така традиція. А хто ж відмовиться від дармових грошей? Тому віддирали вони ті пупики по живому заради наживи, щоб та не дісталась наступній зміні. Але досвідчені мамаші запевняли її, що про таку традицію ще не чули, тобто процес ітиме безкорисливо і природно.
От що дійсно хвилювало мамочок, так це скільки разів на день малечі міняють пелюшки. Підозра зародилась, ясна річ, у Віри та Ольги, котрі помітили опівдні, що пелюшки ті ж самі, що були і о шостій ранку. Розмотувати своє дитя без спросу було важким злочином, тому народ вирішив схитрувати – зробити помітки на пелюшках. Хто хрестика олівцем поставив, хто вузлика зав’язав на етикеточці.
О п’ятнадцятій – без змін. О вісімнадцятій – теж. Але ж діти їдять регулярно. Тобто – продовження процесу теж має відбуватись. «Кокони» були ззовні сухими, але дитинчата сердились і совались всередині, нервувались і надто щасливими не виглядали. Розгорівся скандал.

Молода медсестра, що проходила повз відчинені двері палати під час годування, спочатку схопилась за одвірок, потім за серце, а потім завила, як сирена:
- Ви що там, подуріли всі?! Ви навіщо дітей порозмотували?! Я доповім головному лікарю!
Порушення уставу було нечуваним і масовим. Шість коконів було однозначно зіпсовано. На купах пелюшок і клейонок на кожному ліжку лежали немовлята і дригали малесенькими худенькими ніжками та ручками. Підкладене під сіднички ганчір’я, природно, було геть мокре. І якби тільки мокре! А що вже являли собою ці нещасні сіднички, просто важко описати. Мокрі, брудні, червоні, у плямах, запалені, вони ніяк не відповідали вигляду щік, що щасливо стирчали з косинок.
«Біднесенькі! – подумала Іринка, не знаючи, що тепер робити далі, - Яка ж вона меленька і худенька, моя дівчинка! А здавалась такою мордатенькою та задоволеною! Ось тобі суть та форма…»
Медсестра продовжувала кричати і погрожувати розбірками.
- Заткни пельку! – рявкнула Анжела, - І ти ще будеш погрожувати?! Ти б краще роботу свою робила зі своєю зміною, а то хрін зна, чим ви там займаєтесь у дитячій! Чому у вас діти обіссяні лежать весь день?!
- Годі, не ори, без тебе розумних вистачає! – пішла на поп’ятну медсестра, - Де я тобі на всіх наберуся пелюшок, якщо нам їх стільки приносять? Що – мені самій їх прати та прасувати для ваших принцес?! А розмотувати таки не можна!
- Не можете самі по-людськи, віддали б дітей матерям, ми б уже і пелюшок своїх з дому замовили б, - долучилася до спору Ольга, - Глянь на цю задницю – з неї вже шкіра шматками злазить! Гестапо, а не пологовий будинок! Недурно вони їсти не хочуть, коли у них все пече!
Бунт на кораблі заспокоїла викликана до палати чергова лікарка, котра, маючи великий досвід роботи, уміла заспокоїти кого завгодно, прийнявши сторону невдоволеного. Вона щиро поахкала над бідними сідничками, суворо виговорила медсестрі, пообіцяла зараз же послати когось до прачечної і веліла негайно вимити і переповити всіх малюків. З цієї палати. Інші ж поки що мовчать! Графік годування було зірвано, але мети досягнено. Через хвилин тридцять-сорок мамочкам повернули голодних, але чистих і сухих дітей, та все одно не обіцяли перемотувати їх що три години з технічних причин.
«Господи, скоріше б додому!» - думала Іринка, поки годувала зголоднілу «соню», - Ясно, що пелюшок знадобиться багато… Щастя, що нещодавно вдалося купити простеньку пральну машинку. Правда, де ж їх сушити взимку? Так ніяких батарей не вистачить…»


СКОРІШЕ Б ДОДОМУ…

Наближався Новий рік. Кожна мамочка напружено чекала вироку лікарів про день виписки. Кому ж хочеться святкувати у лікарні, нехай навіть із своїм рідним дитятком? Ця палата, чиї діти народились двадцять п’ятого – двадцять шостого грудня, ще мала шанси бути розпущеною. Ті, хто народи пізніше – вже навряд. В очікуванні виписки мамочки ознайомились з місцевою неписаною традицією «благодаріння». Цукерки, коньяк і шампанське лікарям, акушеркам і медсестрам за їхню доблесну працю напередодні свята були дуже доречні. Грошова винагорода не обговорювалась і, що вірогідніше, була зроблена авансом тими, хто серйозно поставився до процесу. Іринка по наївності та неінформованості думала, що медицина у нас безкоштовна. Може, тому так довго і народжувала.
Родичі метушлися в передноворічному дефіциті, готуючись до приїзду малюків додому, але все це було десь там, за стінами пологового будинку, а тут був свій графік життя і свої проблеми.
21:30, тридцяте грудня. Вечірнє годування. Все, як зазвичай. Тільки, роздобрившись, сьогоднішня зміна витягла з ординаторської і увімкнула в коридорі телевізор. Мамочки дивились передноворічний концерт і залишили телевізор увімкненим.
Жінки годували немовлят. Хто сидячи, хто лежачи. Кожна думала про своє – про чоловіка, про старших дітей, про маму й тата, про роботу, про нездану сесію… Але всі, звичайно, думали про те, що в новий рік вони вступають вже іншими, і що життя тепер теж буде іншим. Звичайно, хорошим. А яким же воно ще може бути у їхніх, таких солоденьких, малявочок?!
З коридору доносився романс з фільму «Дні Турбіних». Красивий і пронизливо сумній. «Боже, какими мы были наивными, как же мы молоды были тогда…» Іринка зітхнула, трохи засумувавши. І спитав би – чого? Адже все добре, все просто чудово… Але щось не давало їй спокою. Навпроти на ліжку, обличчям до стіни лежала Світлана, годувала свою доньку і плечі її здригались. Вона тихо витирала сльози і мокрий ніс кутиком косинки і намагалась не шмигати, щоб не привертати уваги.
«Знов плаче, - подумала Іринка, - Ну, чим тут допоможеш? Вона ж і не розповідає нічого. Батьки не приходять. Подружки-студентки – досить часто, веселі, і вона з ними весело у кватирку розмовляє, каже, що все чудово. Тільки Іринці повідала, що про розлучення поки нікому не казала, щоб не турбувати марно. А ще сказала, що дозволила чоловікові забрати її з лікарні і відвезти додому. А вже Новий рік, напевне, буде зустрічати удвох з донькою. Правда, вдома і їсти немає нічого, він зараз живе у батьків. Але він щось купить на перший час. А може, зустрінуть разом Новий рік, утрьох, зрозуміють, що не чужі одне одному, помиряться і заживуть разом нормально?» - раптом втішила сама себе Іринка і знов погладила Світлану по плечу. Та потерлася об її руку головою, але не озирнулась.

Назавтра після обходу лікарів ситуація була така: Ольга ще залишалась, заважкі були пологи, багато швів і стрибає температура, Арміда теж залишається – пупик у дівчинки ще не відвалився, Світлана теж – у неї вночі піднялась температура, сказали, що через груди, та виписувати побоялися. Іринку, Віру і Анжелу виписали. Вони дуже раділи та щиро співчували тим, хто залишався. Арміда по-східному тихо і звично змирилася з долею, Ольга шкодувала, що старша донька сумуватиме, бо Новий рік без мами гірший, ніж без Діда Мороза. А Світлана тихо сказала Іринці:
- Значить, так мусило бути. Може, воно і на краще. Не доведеться йому розриватись між мною та його рідними. Зустріне з ними, та ще з друзями погуляє, як раніше. А ми тут з донечкою самі зустрінемо. Саме годуватиму о дванадцятій.
- Я думатиму про вас опівночі, чесно! Ти відчуєш, - відповіла їй Іринка, - І загадаю, щоб у вас все було добре.
- Дякую, - сказала Світлана, - Воно і буде добре. Тому що інакше просто не може бути. Я так вирішила. І так буде. А ти збирайся помалу, щоб потім гарячку не пороти.

- От же падло! – пролунав соковитий Вірин голос, - Ну, ви не уявляєте! Я йому телефоную на роботу, кажу, що нас виписали, що вже можна брати речі і їхати забирати, а він мені каже, що сьогодні о третій годині його будуть приймати в кандидати у члени КПРС, і тільки після цього він зможе нас забрати! Ну, не твою мать, га?!
Всі засміялися. Якось геть не в’язалося все це в одне – пологовий будинок, новий рік, КПРС…
- А я йому і кажу, - не вгамовувалась Віра, - Як трьох дівок наколупати, ти і не членом партії зумів, а як, мать твою!, дружину з лікарні забрати, то не члену вже і не можна?! А він дав слухавку майору, той мене ще виховує – несерйозною називає!
- Так чим же закінчилося? – спитала Анжела заінтриговано.
- Чим-чим?! Виматюкала я і майора. Пообіцяв машину службову дати. Чекатиму, а що робити? Годині аж о п’ятій приїде. Ото, бабоньки, кіно! Тридцять першого грудня на ментовській машині додому поїдемо, ще з мигалкою, та з вітерцем! – засміялася вона вже не так сердито. І то правда, чого вже сердитись, якщо нічого не зміниш?


НУ, ОТ І ВСЕ

Іринка зібрала речі і чекала, коли по неї приїдуть. Спустилася на другий поверх, сподіваючись побачити Наталю, але її вже виписали. Ну, і слава Богу. Значить – обоє здорові. Працює знайома зміна. Роздала цукерки-шампанське. На поверсі затишшя. Питає у нянечки:
- Чого таке сонне царство? У нас, наче, жвавіше було.
- Та вкололи усім заспокійливого, щоб зачекали поки що родити, не заважали Новий рік зустрічати людям. Завтра народять, нехай поки що посплять, сил наберуться!
«Нічого собі! – подумала Іринка, - Який, виявляється, керований процес, - пологи!»
Їй знову стало страшнувато. І тут вона згадала ще про один невирішений страх – печінка в емальованому судочку…
- Нянечко, скажіть, а навіщо дитяче місце забирають і відносять у холодильник? Куди його потім?
- А на ліки, дитинко! Якісь корисні речовини з нього виділяють, все йде в діло, - відповіла нянечка, і побачивши, як Іринка полегшено зітхнула, додала, - А ти, мабуть, думала, що ми його додому на суп забираємо? – і підморгнула.
Іринка засміялась, сунула нянечці рубчик «на шоколадку», попрощалася і пішла до себе нагору.
- І де тебе вічно носить?! – з порогу зустріла її Анжела, - Твій он уже приїхав по вас, чекає внизу, шуруй бігом, та дивись – нічого не забудь тут, щоб не повернутись, прикмета така – греби все у торбу, це тобі не море, монетки кидати!
Іринка озирнулась навкруги. Повертатись сюди найближчим часом їй якось не хотілося. І так спогадів на все життя вистачить.
- Не кажи дурниць, Анжелко! Все це – забобони! – сказала Віра, - Від Долі не втечеш! Я теж трьох дівок не планувала заводити!
Іринка розпрощалася з усіма, написала Світлані свій номер телефону на обгортці від печива, погладила її по плечах, чмокнула у щоку і пішла з нянечкою вниз по сходах.

В спеціальній кімнаті вона переодяглася в своє домашнє. Розчесалася, підфарбувала губи – чудово! В сусідній кімнаті їй показали маленьку – щоб побачила, що своя. Розповіли, як обробляти пупочок, потім сповили дівчинку в нові пелюшки швидко та вправно, мабуть, Іринка так і не зможе. Вона хотіла вже взяти свій величезний рідний пакунок у ковдрі та мереживах, але нянечка її відсторонила зі словами: «Ні! Виношу я сама!»
Вони вийшли до передпокою, Антон зробив кілька кроків їм назустріч і завмер із широкою посмішкою. Нянечка простягла йому пакунок. Він незграбно взяв його обома руками, потім перехопив інакше, підпер знизу коліном, правою рукою щось тицьнув у кишеню нянечки, знов обережно взяв згорток, і вони вийшли з лікарні на засніжену вулицю, де в машині чекав сусід Петрович.
- В добру путь! – сказала нянечка.

- Тут така смішна такса, - сказав Антон, вже сидячи на задньому сидінні машини поруч з Іринкою, - нянечці заведено давати за пацана п’ятірку, а за дівчинку троячку. Я, Іринко, дав п’ятірку. Хіба вона в нас якась уцінена? – і обережно зазирнув під мереживне покривальце. Донька спала і тихо чмокала зеленим ротиком.
- Ні, не уцінена! – прошепотіла Іринка, - Самий перший сорт!


ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗСИПАНІ ПАЗЛИ

***
- Доброго дня! Ірину можна почути?
- Це я, а хто говорить?
- Вітаю з днем народження донечки!
- Дякую. А хто це? Я щось не впізнала.
- Це Світлана. Ну, пам’ятаєш, рік тому, в лікарні? Ти мені ще телефон свій записала на обгортці від печива! Вітаю, бажаю щастя та здоров’я!
- Нічого собі! Світланочко! Де ж ти пропала?! Я про тебе стільки разів згадувала! Що ж ти не зателефонувала ні разу за рік?! А у мене твого номера не було. Як справи у вас? І тебе вітаю! У вас же теж день народження!
- Дякую, але у нас завтра, я ж після опівночі народила, двадцять шостого. Як малу назвала, не Сонею? – сміється в слухавку жіночий голос.
- Ні, Машенькою, а вдома Марусею дражнимо. Он, бігає. Як відірвалась від опори, то тільки лови. Машо! Машо! Куди ти побігла? Антоне, тримай її! Зараз на кухні кудись влізе. Пробач, Світланко, святкуємо, гості на порозі, мала збуджена така, спати не схотіла удень, тепер дасть жару. А твоя як? Як назвала?
- Олесею. Нічого мала, гарнюня росте. Теж уже бігає. Ледве справляємось.
- «Справляємось»? Зійшлися? Скажи два слова, Світланко, як ти?
- Зійшлися. Живемо. Справляємось.
- Щось не дуже ти весело промовила, подруго. Антоне! У двері дзвонять, відкрий, будь ласка, то, мабуть, кума Наталя. Машо, Машо! Не чіпай телефон! Пробач, Свєт, дурдом тут, не дадуть поговорити. Давай зустрінемось? Ти де живеш? Стривай! Дай же мені твій номер, бо знов пропадеш на рік. Зараз, дотягнуся до олівця… Машо! Що ж ти наробила?! Ще й сміється! Ти ж витягла провід з розетки! А мама з тьотею розмовляла! От вже шкода мала! Ну, може, ще раз зателефонує. Антоне, хто прийшов?!


***
- Машечко, роздягаємось, моя люба, швиденько, мамі на роботу час бігти, маму дітки чекають у школі, ось тобі Чебурашка, тримай, будеш гратися. Ну, чого ти гудеш? Ти знов починаєш? Ну, ти ж сама просилась у садочок, до діточок. Скоро кашку принесуть, а потім на прогулянку на вулицю всі разом… Ну, не чіпляйся, Машо, дитинко, мама скоро прийде, пообідаєш і я заберу. Взуваймо сандалики!
- А спати не буду?
- Ні, сьогодні заберу до сну, якщо будеш слухняна і добре пообідаєш! Домовились? Ну, цілуй маму! Я побігла.
- Мааа! А можна я теж у школу?
- Ну, моя дорогенька, як же ми разом? Ти краще тут із дітками пограєшся, а я заберу раніше, добре? Ну все, відпусти мою руку. Віро Петрівно! Не висаджуйте Машу на горщик, вона вже зранку вдома все зробила, будь ласка!
- Ну, як же не висаджуйте?! Такий порядок! Всі сидять у рядок, поки сніданок принесуть, а ваша, значить, вже? А коли що – мені перевдягати, чи хай ходить мокра?
- Маааааа!!!
- Машо! Машо, я скоро повернусь, у мене тільки чотири уроки!
- Та йдіть вже, мамашо, не дратуйте дитини! Заходь, Машо, он всі дітки сидять гарненько в рядок на горщичках, тихо сидять, дивляться на тебе, а ти репетуєш! От же принцесу привели! Все не як у людей!
- Маааа!
- Машо!...
- Та йдіть вже! От морока!

- Зінченко! Наталочко! Я тебе прошу – віднеси, будь ласка, журнал до учительської, постав на полицю, ну, ти знаєш, куди. Я мушу бігти скоренько, обіцяла малу з ясел забрати до сну, бо буде крику. Дякую тобі!

- Ірино Михайлівно! Пробачте, а куди це ви так розігналися? Вас завуч шукає, там Тетяні Павлівні погано з серцем стало, вас шукають на заміну у восьмий-«Б», у вас же, здається, крім англійської, ще й французька? От і нагода освіжити, щоб не забувалося.
- Але… Мені в садочок… Я обіцяла доньці…
- Люба моя! Дитячі садочки працюють до дев’ятнадцятої години! А то і довше! І якщо би я свого сина забирала відразу по обіді, то не була б зараз директором школи! А ви свою надто пестите! Суворіше треба! До життя готуйте! А то – принцесу культивуєте! А життя не пожаліє! Восьмий «Б» без кабінету залишився, то беріть журнал, ключі від музею Леніна, дітей заберіть в актовому залі, в музеї урок і проведете. Але – за порядок відповідаєте головою! Ідіть. Через два тижні атестація, завуч характеристики пише – навіщо вам неприємності?

- Машуню! Маш! Я прийшла. Додому підемо?
- Я тобі більше не вірю.


***
- Бабусю, ну де ви були так довго з Машею, я вже хвилюватись почала, ви ж міста не знаєте зовсім?
- Ми були в музеї! – перша відповідає Маша.
- В якому ще музеї?! – здивовано перепитує Ірина у своєї старенької бабусі, яка приїхала в гості, вирушила із правнучкою погуляти та десь забарилася, - Всі музеї в центрі, як же ви дісталися, та і не встигли б походити.
- Ми були в музеї! – тупає ногою Маша, а бабуся тишком-нишком щось заносить до кімнати.
- Іро, ми там зустріли твоїх сусідів зверху, то вони обіцяли зайти на вечерю, просто так, поспілкуватися. То я хутенько вареничків наварю з сиром, добре?
- Бабусю, чого це ти мусиш іще сусідів годувати? Щось я нічого не розумію. Та хай заходять, звичайно, ми з Тетяною та Генчиком дружимо, але дивно все.
- А ми разом до музею ходили. Із тьотею Танею и дядьою Геною! – знов вставляє слово Маша.
- Бабуню? – зазирає до кімнати Ірина, - Де ви були?
- Ми були в музеї! – Маша смикає маму ззаду за спідницю, - Там гарно-гарно. А такий великий дядя з бородою дав мені ось – значок. Тільки навіщось голову водою намочив, - і вона витягає з-за пазухи хрестика і показує мамі.
- Ну… ви даєте… - розводить руками Ірина.
- Машо, іди-но мити руки, будемо вареники ліпити! – обзивається прабабуся, а коли Маша віддаляється, старенька невинно дивиться на онуку, пов’язуючи білою хусткою сиве волосся, її очі, добрі і з хитринкою, посміхаються, і від них розходяться промені маленьких зморшок, - Ну, Іро, скільки вже можна – дитина досі живе нехрещена! А про музей – це щоб вона всім не порозказувала, бо буде тобі у школі, як узнають… Не сердься, дитинко. Воно не завадить. А Тетяна з Геною погодилися бути хрещеними. Хай зайдуть, треба це відсвяткувати.
- Ой, бабусю… Ну, не чекала я від тебе такої фантазії! Прямо Штірліц у ворожому стані! – засміялась Ірина, - Ну, похрестили і добре. Хто знає, може, воно і справді для чогось треба. Ти ж знаєш – ми піонери-комсомольці в цьому нічого не тямимо. Наталя зі своєю бабусею Миколку похрестили у костьолі, бабуня у неї католичка, мене хрещеною брали. Та ще і народилися наші дітки майже на їхнє Різдво. Ну, то хай вже. Думаю, не сваритимуться з релігійних міркувань?
Жінки засміялися, Маша вийшла з ванної кімнати, показала чисті руки і потягла прабабусю до кухні, бо таких вареничків, як уміла робити старенька, не готував ніхто.


***
- Ір, ти куди? Чого тобі не спиться?
- Та я зараз, Антоне, тільки вийду на балкон гляну. Щось там на вулиці все гуде та гуде.
- Все тобі не так. Спала б, скільки до ранку залишилось, он вже світає, а ти блукаєш.

- Ну, що там? Холодна як жаба, притуляйся, погрію. Халат на сорочку не могла вдягнути?
- Знаєш, Антоне, щось таке дивне – гелікоптери летять кудись на північ, а по вулиці їдуть зелені військові машини, раз штук п’ять, тоді ще і ще. Якось моторошно. Може підеш глянеш?
- І що зміниться? Котра година, Ір?
- П’ять незабаром.
- Ну, ти даєш! Сьогодні ж субота! Так, а ну - лежи тихо! Малу дивилась? Укрита?
- Та укрита.
- Ото й спи! І мені дай виспатись, вихідний же!

Далі день пішов, як день. До Ірини з Антоном заїхали кума Наталя та кум Ігор із хрещеником, всі зібралися, татусі посаджали на шиї Машу та Миколку і двома сім’ями рушили до тролейбусу, що їхав на Хрещатик – просто так, погуляти весняним центром міста, купити дітям повітряних кульок, поїсти морозива. Погода чудова, каштани розквітають, тюльпани на клумбах, горобці верещать – чом би і не відпочити?

Вже вертаючись з прогулянки, втомлені, але щасливі, дорослі всілися на парапеті фонтану, що неподалік від головпоштамту, вгамували дітей, пристроїли їх у себе на колінах і посміхнулися до фотографа, щоб залишитись такими назавжди.
- Ось, візьміть здачу! Адресу я записав, фото вишлю в понеділок. Ось мій телефон, раптом не отримаєте за тиждень – телефонуйте. Яке у нас сьогодні число?
- Антоне! Яке число сьогодні?
- Двадцять шосте.
- Так і запишемо – Двадцять шосте квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року.


***
- Іро, привіт, це я, Наталя. Новини є? Ніхто нічого не знає, але ходять різні плітки. Хто по приймачу вловив закордон, хто від «органів» довідався. Так тривожно. Не радять гуляти подовгу із дітьми.
- Та я теж чула, Наталочко, хто його знає, що робити? Наче її не видно, і ніяк не відчувається, хто зна… На роботу ходжу. Готуємось до іспитів. Інформація на рівні чуток.
- А у мене в горлі щось дере, хоча, може застудилася трохи? Ігоря викликали сьогодні на якусь нараду, телефонував, може, у відрядження поїде.
- Туди? – стривожилась Ірина.
- Туди. Повернеться увечері, розповість, куди саме і на скільки.
- Господи… Ну, може, воно й не таке страшне. Може, то знов пліткарі роздувають з мухи слона? Горбачов виступав, засуджував панікерство, казав, що все під контролем.
- Дай Бог, щоб так. Навряд чи б з народом так поступили. І першотравнева демонстрація ж була на Хрещатику, діти виступали - на весь світ показували. Якби й справді, то хіба ж би дозволили такий ризик, а, Іринко? А у вас немає приймача, щоб вловити, що там кажуть, може б ти розібралася англійською?
- Можна спробувати. Думаєш, вони там краще знають, аніж наші тут?
- Та дуже вже тривожно. І машини військові ночами все їдуть, їдуть на північ.


- Все, Іро. Поїхав наш батько, - зітхнула у слухавку Наталя, - казав, що приїхали спеціалісти з Росії, Казахстану, Білорусії. Знаєш, така тривога, аж серце колотиться, хоч Ігор сказав, що їде всього на тиждень.
- То ж не довго, Наталко, що треба – ми допоможемо.
- Та, наче, нічого не треба. Грошей залишив, ще й наче добре заплатять за виїзд. А ти, Іро, слухала приймач, чи ні? Що там у світі кажуть? Бо, здається мені, Ігор щось недоговорює. Просив кватирки не відкривати, білизну не сушити на балконі, не ходити у двір гратись у пісочник з Миколкою…
- Послухала я і Америку, і французів. Що дивно – чула, що першими помітили працівники французької атомної, на котрих спрацювала якась перевірка на ті мілірентгени, але на диво не коли вони виходили зі своєї станції, а коли тільки вранці двадцять шостого йшли туди на роботу.
- Нічого собі!
- Ото ж, Пищало щось, повідомляючи, що вони радіоактивні! Там, за дві тисячі кілометрів від нас!
- Іро… Що ж це? А як же ми? Хоча, казали, що у той день вітер був не на Київ, може, воно і знесло всю шкоду туди? У нас же глянь, яка краса – все зелене, буяє, каштани цвітуть, нічого не пищить…
- Не пищить, бо нічому. Я не хотіла тобі заздалегідь казати, от Антон прийде, розкаже. Він обіцяв на день принести той «щотчик», що вимірює радіацію. У них в інституті на кафедрі цивільної оборони знайшлося їх декілька, то розтягли - в чергу стають, хто завтра бере. А наш фізик у школі похвалився мені, що він сам от-от змайструє, бо у нього онуки, а треба ж знати… Фізики на цьому краще розуміються.
Подруги помовчали, бо чудовий день ніяк не в’язався з тривогою, що все наростала від новин та розмов без розуміння ситуації.
- Іро… Ір, а пам’ятаєш, був фільм – «Москва – любов моя»? Там в Москві балерина була, така гарненька японочка, і наш хлопець скульптор, і у них кохання… Ще музика така чудова. А балерина народилася у Хіросімі…
- Пам’ятаю. Я його разів п’ять дивилась та плакала щоразу, коли вона...
- Іро… А мені сьогодні у ліфті сусідка сказала, що тікати треба із дітьми, хоч куди, бо у нас тут та сама Хіросіма… Діти ж, Ірко. Як же їм далі жити?
- Давай до вечора зачекаємо, от Антон прийде, щось же люди там зверху думають. Бо у нас у школі наче у всіх одна мета – не зірвати кінець навчального року. Вказівок поки не надходило. Але кажуть, може, молодші класи і розпустять раніше.
- Якось не хочеться вірити в ті жахи. Ну, добре, піду ще з Миколкою на базар, хочеться чогось зелененького, та й молока домашнього купимо.
- А може, Наталко, не треба зелененького?


Увечері, намірявши дозиметром досхочу в квартирі та у дворі, Ірина з Антоном із сумом зрозуміли, що тут від радіації не сховатись, хоча є місця чисті, а є, де занадто, особливо при дорозі, та й килимок коло дверей був неспокійний, і навіть на Іринчиній зачісці повсідалася та радіація. На додачу зателефонувала однокласниця Антона Каріна і розповіла, що до неї приїхала двоюрідна сестра з Прип’яті, а там подейкують, що «тимчасова евакуація» не матиме зворотнього напрямку. Але ж то Прип’ять, а хто і куди евакуюватиме тримільйонний Київ, якщо ситуація погіршиться? Коли Антон обмовився, що має вдома до завтра дозиметр, Каріна пошепки упросила його приїхати, бо, звісно, родичі родичами, але, хто знає, скільки загрози привезено з їхніми речами. І Антон поїхав.

Ірина вклала Машу спати та сіла за зошити. Але думки були про інше. Вона метикувала, куди б відрядили Машу хоч на місяць, доки вона сама закінчить навчальний рік та прийме екзамени. Може, кума Наталя могла б напроситися до тітки на Львівщину? Вона ж не працює. А вони б з Антоном у вихідні навідували їх. Але як кума упорається з двома дітьми? Миколка ж сам ледве ходить, з ніжкою питання не доведене до кінця. Дві операції поки ще не зробили з нього здорову дитину.
- Що ж робити? Я б і сама поїхала, та хто ж відпустить зі школи наприкінці року? -розмовляла сама з собою Ірина, гризла кінчик ручки з червоними чорнилами і ніяк не могла зосередитись на перевірці контрольних робіт.


***
- Каріно, - промовив Антон вже біля ліфту, - Я не хотів при ній казати, але…
- Але що?
- Мабуть, було б краще вговорити твою гостю позбавитись її речей, бо дозиметр зашкалює. Це небезпечно і вам, і їй. В тебе ж син… Вона надовго?
- Хто це зараз знає? – зітхнула Каріна, - її чоловік залишився на атомній, він там працює вже чотири роки після університету, квартиру отримали, добре платять.
- Це через нього вона така засмучена? Очі заплакані…
- Та там ще гірше… Вона нещодавно дізналася, що вагітна. А тепер лікарі рекомендують…
- Позбавитись дитини?
- Так.
- Це перша дитина?
- Перша. Вони так чекали, і от нарешті.
- Може якось минеться?
- Хто знає? Кажуть, що дитина може народитися з вадами, гени, мутації, всяке таке - великий ризик.
- Господи…
- Вона плаче день і ніч. Телефонував її чоловік, радились, але хто знає, як краще? Виносити і родити каліку – хіба то життя буде і дитині, і батькам?
- Та всяке буває. Добре, піду я, бо мої чекають, та й на роботу завтра, - попрощався Антон і натиснув кнопку ліфта, - Тримайтеся.
- Бувай. Дякую тобі.


Пізно увечері задзвонив телефон. Ірина схопила слухавку в коридорі, прикривши ногою двері до кімнати, де спала Маша. Антон визирнув із ванної.
У слухавці билася в істериці Наталя. З її слів не можна було нічого розібрати, а десь коло неї плакав Миколка та все повторював: «Мамо, мамоооо!!!»
Через якийсь час Ірина домоглася пояснень. Новини були страшні – машина, в якій Ігор їхав у відрядження, потрапила в аварію, Ігор загинув на місці, а ще двоє людей у лікарні. До атомної так і не дісталися…


***
На тіснуватій кухні троє дітлахів років п’яти-шести сидять навколо столу на стільцях з підмощеними під сідниці подушечками і копирсаються ложками у супі. Наталя позирає на них від плити і накладає в пласкі тарілочки «друге» - картопляне пюре із тефтельками. На холодильнику гомонить червоний пластмасовий телевізор «Юність».
- Миколко, не витирай носа рукавом! Їж хутенько, що ти там вибираєш?
- Я моркву не люблю! Машо, хочеш?
- Ні, я теж не люблю, - відповідає Маша і кривить губи.
- А я люблю, можу і вашу з’їсти! - каже щокаста дівчинка, кинувши погляд у сусідні тарілки.
- Іще чого не вистачало, Катю! Краще я тобі добавки насиплю, - обзивається від плити Наталя, - А що мама скаже? Хіба вона гроші платить, щоб ти за оцими двома паненятами доїдала? Давайте, не копирсайтеся у супі, я вже друге насипала. Час іде, треба ще поспати хоч годинку, зимовий день короткий, скоро стемніє, будемо крутити діафільм на стінку, поки по вас прийдуть.
- А какао після сну? – питає щокаста Катя.
- Буде вам і какао! – сміється Наталя.

Після обіду діти миють руки і неохоче йдуть до кімнати, де вже підготовлені їхні спальні місця – Каті на дивані, Маші на розкладному кріслі, а Миколці – на розкладушці. Дівчатка складають плаття і колготи на стільцях, вкладаються, а Миколка, накульгуючи, повертається на кухню і пригортається до мами, котра миє посуд.
- Мамусю, я тебе так люблю. Ти у мене найкраща!
- І я тебе люблю, синочку, - нахиляється і цілує його темну кучеряву голівку мати, міцно зажмуривши очі, щоб не накотили знову сльози, - Це ти у мене найкращий! Біжи спати.
- Мамо, а у тебе є проблеми?
- Тобто?
- Ну, проблеми є?
- А у кого їх зараз немає, любий?
- То купи собі тампакс! – радісно каже Миколка, наче сповіщаючи матері благу вість.
Наталя завмирає від несподіванки, не знаючи, що й відповісти на таку пораду.
- А чому саме тампакс? – стримує вона сміх.
- Бо скільки вже разів по телевізору казали – «Тампакс вирішить усі ваші проблеми!»
- Ой, матінко рідна! – сплескує руками Наталя і таки витирає з очей сльози, але вже від сміху, - Ти ще хрещеній порадь, коли по Машу прийде, у неї на новій роботі теж проблем вистачає! А чи не час тобі спати, сонечко?
- Добре, пораджу, - каже довірливий Миколка, чмокає маму у руку, що гладить його по голові, розвертається і йде вкладатись.

Увечері, чіпляючи над диваном білий клейончастий екран для перегляду діафільмів, Наталя бачить на шпалерах намальований помадою хрест.
- Так, піонери, це що таке?! – суворо питає вона малих, що всілися в очікуванні сеансу.
- Та то так… - відповідає Маша, відводячи погляд на люстру.
- А детальніше можна? Миколо, що за хрест, і хто дозволив брати мою помаду?
- Ми більше не будемо, опускає очі Миколка.
- Сподіваюсь, бо ремонту я не планую, але дуже хочу знати, навіщо ви над диваном хреста намалювали, а, чортенята?
- Ми грались у лікарню «Червоний хрест», - неохоче каже Миколка.
- Яку-яку лікарню?! – перепитує Наталя.
- Лікарню «Червоний хрест!» - вигукує Катя, - Там Марія народила Бето, а потім втратила пам’ять! Ви що, телевізор не дивитесь?!
- Матінко рідна! – сплескує в долоні Наталя, усвідомивши безумовний авторитет червоного пластмасового ящика.


***
- Антоне, вже п’ята, встаємо! Бо знову можем не встигнути.
- Зараз-зараз. Холодно як.. Бррр…
- Давай, одягайся. Я побіжу чайник поставлю, якщо хочеш.
- Хотів би, та ніколи. Може, краще термос зробиш?
- І що – будемо пити там на вулиці на снігу, а всі дивитимуться?
- Можна у під’їзді сусіднього будинку.
Ірина хмикнула, а Антон, натягуючи брюки на спортивні штани, ображено бубонів:
- І чого ти хмикаєш? Ти зроби, а там вже видно буде, чи згодиться.
- Добре-добре, зараз. Темно як на дворі, і коли вже ця зима мине?
- Ти одягайся хутчіш, та рукавиці бери і шарф, бо закоцюбнеш, як минулого разу.

Ірина, вже одягнена, повернулась від дверей, ще раз глянула на Машу, підіткнула їй ковдру і тихенько прикрила двері. Вони йшли, піднявши коміри і засунувши руки в кишені, відвертаючись від вітру. На руці у Антона подзеленькували у торбинці, пошитій з цупкої тканини, два дволітрових слоїки, а у Ірини – невеличка торбинка, в ній загорнутий у рушник китайський літровий термос.
За два квартали під ліхтарем тупали такі самі припорошені снігом люди, а до них наближались із різних боків поодинокі чорні фігури, або пари людей, теж подзенькуючи скляним або залізним посудом. Десь після шести годин мала приїхати колгоспна цистерна, з якої продавали по два літри молока на одну особу. Якщо черга була завелика, або машина запізнювалась, Антон, поглядаючи на годинник, нервував, бо стояти він міг лише до семи, після – залишав Ірину, втративши два літри молока, і біг додому – збиратись на роботу, одягатись, снідати, пакувати у портфель невеличкі слоїки під пластмасовими кришечками з їжею на день, котрі заготовляла йому Ірина, і штурмував тролейбус. Ірина лишалась під ліхтарем до перемоги, бо навіть два літри – це вже щось, хоча чотири були кращі тим, що наступна екзекуція під засніженим ліхтарем відкладалась на кілька днів. Вік би вона не бачила того молока, ще й за таких умов, але коли в сім’ї дитина – куди ти без нього?
Ірині на роботу було на десять, але треба іще розбудити та одягнути Машу, зібратись самій, доправити дитину за три зупинки до Наталі, а потім іще хвилин сорок двома тролейбусами їхати до роботи. Кума ледве виживала з Миколкою на дрібні підробітки та невелику пенсію за покійного Ігоря, котрий чорнобильцем не вважався, і ніяких пільг родині не було. Ірина залишила школу і влаштувалась вести ділові та бухгалтерські папери у новій виробничій структурі - кооперативі. Зарплатня непогана, але робочий день став ненормованим, служба Антона теж не дуже співпадала з графіком дитсадка – його «халтури» в науково-дослідному інституті були непередбачувані. І Ірина вговорила куму глядіти і Машу, обумовивши потижневу оплату. Потім до двох малих додалася ще Катя, дочка журналістки, і вийшов міні садочок. Наталя справлялась, за домовленістю продукти батьки купували самі, а господиня готувала, розважала, виховувала та чомусь навчала дітей.
Але щось ця зима затяглася, була холодна і повна дефіцитів, депресивно-нескінчена. Ціни росли, діти хворіли, лікарняні листи і в школі визнавали неохоче, а вже у кооперативах і чути про них не хотіли. Робота та черги точили сили, здавалось, от-от – і силам кінець, а весна не настане ніколи.

- То чай питимемо, чи як? – спитав тихо Антон, нахилившись до Ірини, що притупувала, піднявши плечі, засунувши руки в кишені, і розглядала сліди своїх ніг на снігу.
- На, - простягнула вона торбинку чоловікові.
- Ні, он відкритий під’їзд, давай попередимо, що через п’ять хвилин повернемось, і чкурнем туди?
Ірина знизала плечима, їй хотілось до тепла, кудись сховатись від вітру, від усіх цих проблем, від нормованого продажу продуктів, росту цін, дефіцитів, дитячих хвороб і вічної утоми, хотілося кудись у своє дитинство, де було тепло і безтурботно, де були піонерські табори, а в магазині завжди було молоко - або розливне, або у трикутних пакетах, а також морозиво на паличці «Каштан» по двадцять вісім копійок, по двадцять дві «Київське», теж в шоколаді, по дев’ятнадцять у вафельному стаканчику, і по дев’ять фруктове, що розтанувши ставало калюжкою прозорої рожевої рідини з маленькими полуничними кісточками. Ні, про морозиво не треба, зуби і так клацають, ще й голова болить. Хоч би не захворіти, бо і ліків чортма в аптеках, все вишукують для Маші через знайомих та втридорога.
- Іро, ти наче спиш на ногах, я вже попередив бабусю, ходімо, сховаємось у під’їзді, ковтнемо «по маленькій» - Антон засміявся, але Ірина йшла, як уві сні. І темна о шостій ранку зимова вулиця, і цей чужий будинок здавалися їй дурним сном, якого можна позбутись, лише прокинувшись. Вона добре усвідомлювала, що це їй сниться, і треба лише промовити якесь слово, якийсь пароль, і все пропаде, а потім вона скаже – «Куди ніч, туди і сон!»
- Тримайся за батарею, вона на диво тепла, і як не розмерзлася при незакритих дверях? Давай вже термос!
Ірина простягла Антонові торбинку, але та зіслизнула з в’язаної рукавиці і, приглушено дзенькнувши, впала додолу. У напівтемряві вони побачили, як з попід горбочка тканини розтікається калюжа чаю, над якою повільно, мов у кіно, піднімається пара.
- Іро, ну ти вже зовсім ніяка, мало, що ми тепер без чаю, так де ж ти зараз колбу запасну дістанеш?!
І тут Ірина, наче прокинувшись, підняла очі на Антона, потім глянула на торбинку в калюжі і почала топтати залізний саркофаг померлої колби – однією ногою, потім другою, гнівно, без слів, як інколи, сердячись тупала ногами Маша. Антон дивився на дружину мовчки, бо такого не бачив ніколи – зазвичай вона мала доволі рівний характер. Ото вже, мабуть, накипіло.
Закінчивши свій мовчазний танок, Ірина повернулася обличчям до високо підвішеної на крюках чавунної батареї, вчепилась у неї обома руками, притулилася лобом до теплого металу і тихо завила…


***
- Доброго дня! Ірину можна почути?
- Це я, а хто говорить?
- Вітаю з днем народження Маші! Шість років – солідний вік!
- Дякую. А хто це? Я щось не впізнала.
- Це Світлана. Ти колись мені свій телефон записала на обгортці від печива!
- Ну… ну, ти даєш! Та хіба ж можна так зникати?! То на рік, то ще на п’ять! Світланко, я така рада знов тебе чути! Мала того разу висмикнула провід з розетки, а ти не зателефонувала більше. А ну, кажи бігом номер! От вже дивна людина!
Тримаючи плечем слухавку біля вуха, Ірина потяглася до записника, взяла олівець, а сама подумала, що дивна ця Світлана – якщо не хоче спілкуватись, то навіщо телефонує, а якщо хоче, то чому телефонує так рідко? Хоча, колись пережите разом залишилось у пам’яті на все життя, і в ці дні щороку, мабуть, прокручується чорно-білим роликом у кожної з учасниць подій. Хоч і іншого з тих пір трапилось немало.
- Записую! Тепер не втечеш! Треба зустрітись, познайомили б малих.
- Добре, побачимось! – відповіла Світлана та продиктувала номер, - У вас, мабуть, знову гості? Я заважаю?
- Та ні, сидимо по-сімейному, нас троє та кума з синочком. У нього завтра день народження, як і у твоєї Олесі. Діти казяться, а ми вже так, по-старечому, телевізор дивимось, - засміялась Ірина, - Давай зустрінемось? Приїздіть до нас, а? Як у тебе графік? Працюєш? Чим ти взагалі займаєшся?
- Та… працюю, - якось не конкретно відповіла Світлана, і Ірина знов відчула вагання в її голосі.
В двері подзвонили, Маша повідомила, що прийшла поштарка з телеграмою, слідом за нею з’явилися сусіди – теж привітати, і Ірина мусила розпрощатися зі Світланою.
- Світланко, я тобі зателефоную, поговоримо довше, бачиш, який день – одна метушня, але тепер не сховаєшся! Я тебе знайду! Обіймаю! Цілуй малу!


***
- Антоне, це не діло! Пити може кожен, в кого вистачить здоров’я та грошей. Але це на вирішує проблеми! До чого ти котишся?
- Іро, відчепись. Ти не зрозумієш. Все, що я робив стільки років – коту під хвіст. То поскорочували штат, то розформували відділ, то не платили півроку. Таке приниження… Люди – кандидати наук, що там кандидати! Професори не мають, на що прогодуватись. Нікому не потрібна наука, нікому не потрібні виробничники. Люди живуть тільки тим, що тягнуть торби з Польщі, Туреччини, Еміратів та перепродають чуже на базарах. Я не для того вчився! – гупнув він кулаком по столу, а потім, наче сам злякавшись цього нічного грюкоту, обіперся ліктями об стіл, взяв важку голову в руки і завмер.
- Іди, Антоне, спати. Будемо зранку думати, що робити.
- Думай-думай. Ти ж розумна! А я в тебе дурненький, такий собі телепень із вченим ступенем…
- Знаєш що, любий мій! – гнівно розвернулася до кухні Ірина, котра вже попрямувала було до ванної, - Я теж колись мріяла дітей учити, або перекладачем працювати, по різних країнах їздити, а сиджу і колупаюся у чужих паперах з ранку до ночі, і чогось нового навчаюсь, і графік у мене ненормований, бо там гроші платять щомісяця, а їсти ми ще не розучилися. А чому б мені теж було не запити з горя, коли зарплатня складала двадцять п’ять доларів на місяць, та плюс ще п’ять за класне керівництво, а відповідальності і мороки море?! Хто перший продав за гроші свої мрії, бо їсти треба було?
- А як же! Я так і знав, що ти мені шматком хліба дорікатимеш! Бізнесменша!
- Я не бізнесменша! Я – мати. Звичайно, можна сидіти перед стаканом і розсусолювати про покликання та мрії, про державу, що нас зрадила, коли проторена нею колія уперлась в ніщо, можна мріяти податись до Британської королеви у піддані, або піти у якусь нову релігію і зайнятися медитаціями, але дітям не поясниш, що замість вечері краще уявити собі курку! Треба підняти задницю і щось робити, Антоне! – вона стукнула долонею по одвірку і сама злякалась свого тону.
Антон підняв голову і мовчки дивився на дружину, не впізнаючи її в цій рішучості.
- Ти ж не такий був, я ж тебе не перший рік знаю, ну, важко, мутно все, не видно дороги, але треба йти, щось робити, щоб не лежати у багнюці, і щоб не йшли по тобі. В такі часи немає поганої роботи. Або робота є, і це добре, або її немає! Думала, завтра поговоримо, але вже, пробач, вирвалося, - Ірина підійшла, поклала руку чоловікові на плече, постояла так хвилинку, він не ворухнувся, поцілувала його по-материнськи у маківку і пішла до ванної прати Машині колготи, що другий день кисли в тазу.

Вранці Ірина зібрала Машу і рушила з нею за звичайним маршрутом до куми, а далі сама двома тролейбусами на роботу – Антон зробив вигляд, що спить. Після звільнення він мав багато часу на роздуми про життя, але мало було з того толку.

- Іро, я не знаю, що з цього вийде, - сказав він увечері дружині, дивлячись кудись за вікно – Я домовився з Петровичем – він стоїть на Республіканському стадіоні на базарі, казав, хтось там звільнився, і його хазяїн шукає продавця. Їздити по світу з мішками я не хочу, може, і так щось зароблю, спробую. Вони привозитимуть джинси, куртки, а ми з Петровичем продаватимемо… От вже не думав, що для цього вчився. Та там таких, кажуть, багато, - не чекаючи відповіді, він взяв цигарки і пішов у коридор до ліфта покурити.
- Ну, хоч так, все ж при ділі, - зітхнула услід Ірина.


***
- Он, дивись, Машо, мама іде від тролейбуса, - каже Наталя, і Маша зіскакує з гойдалки, що на майданчику біля будинку, миттю перелазить через парканчик, щоб не бігти до виходу, і летить по траві, розкинувши руки:
- Мааааа!
Ірина ставить біля стежки повну сумку, присідає, обіймає дочку, Маша, щебече новини дня. Підходять і вітаються Наталя з Миколкою та Катею, і вся компанія повертається на майданчик.
- Смачненького принесла? – питає Маша, а Миколка і Катя нишком поглядають на пузату сумку, що зайняла місце на лавці.
- Та по дорозі заєць якийсь пакунок вам передав, але велів на вулиці у брудні руки не давати, - посміхається Ірина, - А ви давно вже гуляєте? – повертається вона до Наталі.
- Та давненько, а по Катю щось не йдуть, - дивиться на годинник Наталя, - може додому піднімемось, розберемось із закупами?
- Додому! Додому! – вигукують діти і стрибають коло лавочки, на яку біля сумки всілася утомлена Ірина, Миколка теж пристрибує, правда, на одній нозі, тримаючись за парканчик.
- Ну, ходімо, - погоджується вона, і вся команда рушає до під’їзду, набивається у ліфт і їде вгору.
У ліфті темно. Там було темно завжди, принаймні, на пам’яті дітей. І треба натиснути потрібну кнопку до того, як зачиняться двері, або точно знати навпомацки, де вона – кнопка твого поверху.

Поки діти п’ють чай з маковим рулетом «від зайчика», жінки розбирають продукти із сумки. Набір скромний, але, додавши рук та фантазії, можна щось приготувати та розтягнути меню на декілька днів.
- Господи! А гречка звідки?! – дивується Наталя.
- Колега приїхала з Москви, добра жінка, приймала замовлення. Наші просили розчинної кави, а я подумала – та біс із нею, от якби гречки привезла.
- Скажи, Ірино, які діла, десь же вона росте, може, і у нас тут, а купити не можна? А там краще з продуктами, кажуть?
- Ну, звичайно. То ж столиця. Правда, і ми не село, колись не задумувались про різницю. За новою роботою з грошима у мене стало краще, так Антон без зарплатні сидів, але що гроші, коли нічого не купити?
- Ой, а мені сьогодні одна бабуся розказувала на майданчику, що вистояла страшну чергу за куркою, зате онук на три дні забезпечений шикарним меню: шийка куряча фарширована гречкою, котлетки з курячої грудинки, варенички з перемеленого потроху та шкурки, іще супчик із крильцями та ніжками.
- Бабуся, напевне, єврейська? – посміхається Ірина.
- Так, а ти звідки знаєш? – дивується кума.
- То хто ж іще вміє так готувати та так бавити онуків, як не єврейські бабусі?! – зводить руки до неба Ірина, - Онуки – це ж їхній найдорожчий капітал!
Жінки посміхаються, прекрасно розуміючи, що для них власні малі теж найдорожче, як би важко не було. Все минеться, а діти – святе.

- Ой, Наталю, я ж забула з тобою порадитись! Пам’ятаєш, якось мені підкинули роботу з клініки – перекладати з французької мови інструкції до ліків? Ну, повна коробка була упаковок з пігулками, «платили» тими самими пігулками та разовими шприцами - гуманітарна допомога чорнобильцям від французьких пожежників, пригадуєш?
- Так, було таке, і нам перепало пам’ятаю. То й що?
- Так сьогодні зателефонували мені на роботу з лікарні, кажуть – через дві доби знов приїдуть, просили допомогти з перекладом, але вже не з ліками, треба з ними два дні поїздити по області, допомогти розвезти одяг, продукти, ліки по сільським школам та лікарням, там же, сама знаєш, ще скрутніше, ніж тут.
- Ну, то й що ти?
- Та я б з радістю, але по-перше, треба з роботи відпрошуватись, а по-друге – інструкції ночами зі словником перекладати, то одне, а так наживу з людьми, я і не знаю… Це ж у мене друга мова і не в ходу, чи зможу, скільки вже років після інституту?
- Та погоджуйся, якщо відпустять! Що ти, як білка у колесі, все одне й те саме, бігом і бігом, хоч на нових людей подивишся, поспілкуєшся, розкажеш тоді мені, які вони – живі французи, - обійняла Ірину Наталя, - Мене б хоч здалеку пустили на тих людей подивитися – їдуть хто зна звідки, везуть, що зібрали… Треба їм наше горе? Погоджуйся і не думай! Де не зможеш французькою, англійською викрутишся!

- Мамо, мамо! Дивись, що ми намалювали! – Маша простягає матері клаптик білої тканини розміром із альбомний листок, а на ньому аквареллю намальована ваза із квітами.
- Ой, як гарно! Це хто ж тебе навчив?
- Це тьотя Наталя! Ми всі малювали квіти, а вона нам допомагала. Вона знаєш, як уміє! – Маша тікає, а через хвилину повертається і викладає на клейонці кухонного столу малюнки Миколки, Каті і два упевнено зроблені на вологій тканині натюрморти «від виховательки».
- Нічого собі! Наталко, так ти в нас талант?! Ти десь училась, чи самородок? – не приховує здивування Ірина.
- Та ні, тільки мріяла учитись. Так, сама, як рука поведе. Простирадло геть протерлося, то я пошила з нього наволочку, а решту порізала на клапті, от розважалися із дітьми малюванням, треба ж їх чимось зайняти, - знітилась від похвали жінка.

Через два дні під вечір до Наталі зателефонувала схвильована Ірина і швидко-швидко видала купу інформації:
- Наталочко, виручай! Ми тільки повернулись у місто, люди третю добу в дорозі, їхали майже без зупинок, міняли один одного за кермом, спали на тюках із одягом, а з ранку я з ними по селах їжджу. Нас там у школі погодували обідом, а тут вони, виявляється ні з ким не домовились про ночівлю. То розбираємо їх по домах до себе, хай вже вибачають наш комфорт, але хоч помиються. Ми з Антоном беремо одне подружжя у другу кімнату, ще двоє чоловіків мають тут у місті знайомих, а один «нічийний» залишився, не в лікарні ж йому ночувати? Не візьмеш на одну ніч до себе? Чудовий дядечко, пристойний, немолодий, в окулярах, зморений такий, що чіплятись не буде, - гигикнула Ірина, - А я по Машу заїду, його привезу, а вранці навпаки – поміняю його на Машу, га?
Наталя оторопіла від такої несподіванки, озирнулась навкруги по квартирі, побачила себе у дзеркалі шафи – щойно від плити, у фартуху, із волоссям, сколотим на потилиці, а на поличці серванту – фото біля фонтану на Хрещатику, останнє фото всією сім’єю. Вона мовчала.
- Кумцю! Не мовчи, кажи вже щось, як ні, то буду телефонувати ще комусь, може мої сусіди його приймуть. Але ж ти сама казала «хоч би здалечку на них подивитись» - а тут тобі живий француз у хату, а ти пручаєшся! А?
- Ну, давай, - видихнула Наталя і поправила пасмо волосся з лоба.

#2345#
 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи