Предыдущая   На главную   Содержание   Следующая
 
ВІТРАЖІ
 
http://avtura.com.ua/book/409/

1
Поліна наперед розрахувалась за два місяці оренди й зачинила двері за господарем квартири. Вона обійшла свою валізу, переступила через два целофанових пакети з похапцем складеними речами та ввійшла до кухні, яка через широкий пролом у стіні перетікала в кімнату – імпровізоване «студіо».
Квартира віддзеркалювала єство хазяїна, що вирішив укотре сховатись від холодної місцевої зими у південних широтах, подорожуючи з однодумцями вздовж узбережжя Індії. Він був і справді дивний, але зовсім не дурний. З тих, що самі не напружуються, але й інших не напружують.
Умови оренди цього неординарного житла були прийнятні – плата помірна, термін – три-чотири місяці, вимог до квартирантки ніяких, хіба що - штук зо сто кактусів мешкали на підвіконні та полицях упоперек вікна. До них додавалася роздрукована необтяжлива інструкція по догляду.
Особисті речі хазяїна та його подружки було тимчасово запхано до правої половини шафи та на антресолі. В кутку кімнати на підлозі лежав сучасний товстий майже квадратний матрац. Його покривала ковдра, аматорськи зшита з різнокольорових клаптів. В іншому кутку на столі мешкав старенький хазяйський комп’ютер із доступом до Інтернету, яким Поліні дозволено було користуватись за умови оплати всіх квитанцій. То був великий плюс, бо першим питанням по переїзді було саме це – «Як тепер жити і працювати без компа?»
.
Перевіривши обидві свої поштові скриньки, Поліна не знайшла там нічого, крім надокучливої реклами. Вона примружила очі, завмерла, втупилась у крапку на екрані, відганяючи від себе думки про того, від кого воліла б отримати листа. Одержати, а потім стисло й однозначно відповісти, що подібної підлоти не пробачить ніколи.
.
За інших обставин вона б почала прибирати це помешкання. Видраїла би плиту зі слідами розбризканої олії та кави, що залила конфорку. Терла б старі кахлі, забризкані жиром, мийку, руду ванну та унітаз, тріпала б строкаті килимки, плетені товстим гачком з ганчір’я, - певно витвори тієї самої майстрині, котра шила ковдру. Може, заразом вимила б вікна та підвіконня, закопчену кухонну люстру, схожу на перекинуту салатницю, повикидала б цукерки-льодяники, що злиплися в піалі на столі, та бляшанки з-під розчинної кави зі старими недопалками. Але зараз на все це у Поліни не було сил. Не було ні сил, ні бажання навіть розібрати свою похапцем складену валізу.
Вона повернулась до коридору, повісила на гачок біля дверей куртку, зняла чобітки й знов через кухню пройшла до кімнати, бо справжній вхід туди було загороджено в коридорі шафою. Ще раз перевірила пошту – нічого.
Сутеніло. Не вимикаючи комп’ютер, Поліна побрела до квадратного матрацу, заширокого для однієї тендітної жінки, і завмерла від думки про схожість аби з чого та аби як зшитої ковдри з її власним життям.
Як була, у светрі та джинсах, вона безсило лягла на матрац і загорнулась у ковдру, із подивом виявивши зі споду не розтріпані шви, а пристрочену синю цупку підкладку, що приховувала огріхи та надавала міцності всьому дивакуватому виробу. Це було останнє, що зафіксував її втомлений мозок, поринаючи в сон, як у провалля.

@@@
Тобі, звісно, до лампочки, тобі наплювати, що я третій день не виходжу з дому навіть по хліб. Їсти не хочеться. Треба б купити якоїсь хімії та видраїти мою нову печеру. Але на це плювати мені. Поки що.
Я п’ю їхній чай і навіть варила спагетті на брудній плиті у каструлі з одламаною ручкою. Правда, їсти їх не хотілося. Я запхала в себе кілька тих черв’яків, спостерігаючи, як вони всмоктуються до рота, наче в дитинстві. Але тоді я відчувала їхній смак, а зараз ні. Може тому, що не знайшлося масла, а може, мені просто зараз нічого не смакує, навіть, якщо б це був великий бутер з червоною ікрою на свіжому батоні.
То скажи – навіщо мені вставати, одягатись та йти у дощову осінь по їжу, яка мені огидна, чи по «Доместос», яким немає сил скористатись за призначенням?
Звісно, все це тобі до лампочки, бо ти навіть не уявляєш, як це – врізатись на повному ходу своєю щасливою посмішкою в брудну стіну. І втратити твердь під ногами. А заразом і віру в людей. Тобі до лампочки. І це можна зрозуміти. Ще тиждень тому я сама вважала, що живу в щасливому місті серед щасливих людей.

@@@
Нічого собі новини…
Я би з радістю приїхав тебе побачити. І привіз би ікри, щоб зробити тобі великий свіжий бутер, і вислухав би твою історію про брудну стіну… Може, навіть видраїв би ту засрану плиту, щоб зварити на ній свіжої кави, але…
Але я зараз в іншому місті, в іншій країні, на іншому континенті, дивлюся на ідіотські пальми й чекаю команди летіти, куди скажуть. Нажаль, не додому, це точно.
Та якщо тобі накипіло, можеш розповісти мені все. Правда, я не певен, що зможу давати поради. Та й навряд ти їх слухатимеш. Але інколи досить виговоритись, щоб полегшало.
А їсти таки треба!

@@@
Дякую.
Знаю-знаю. Треба.
Теоретично знаю купу способів виводу жінки з депресії. Наприклад, сходити в солярій, підстригтися, пофарбувати волосся, зробити манікюр, педікюр, накупити нового шмаття, утнути одноразовий терапевтичний секс із незнайомцем, щоб змінити полярність адреналіну з мінусу на плюс, але… але для того треба спочатку вийти з хати.
А ти, мабуть, серед пальм забув, яким мерзенним буває тут листопад.
Нінащонемаєсил.

@@@
А подруги в тебе є?
Хай би зайшли із пляшкою вина, чи що ви там п’єте? Прийдуть, розкажуть, що всі мужики – невиправні козли, наведуть приклади з життя, і стане легше від розуміння, що твоя проблема – не ексклюзивна, а типова, і що від цього не вмирають.

@@@
А чому ти вирішив, що це особисте? А може, у мене кар’єрний даун?

@@@
Ееее, дівчинко!
На льоту посмішкою у високу брудну стіну, а потім у прірву липкої байдужості до життя – це буває виключно від отих козлів  чи .
Хоча… Може, я й помиляюсь.

@@@
Не помиляєшся.
Піду я прийму душ, а потім пошукаю по шухлядах кави.
Сплю по двадцять годин на добу. Невже так компенсую ті три доби без сну?
Час повертатись до роботи, є термін її виконання, є комп, є голова, та немає сил.
А ще постійно, як порошина в оці, плаває в голові питання – а кому сьогодні потрібен отой мій переклад Франсуази Саган українською? І до кризи не дуже читали, а тепер і поготів.

@@@
Досить і того, що ця робота потрібна тобі, як хвіст мотузки серед хвиль, щоб ухопитись за неї та підтягнутись на корабель, з якого тебе змило.

@@@
Умієш ти…
Хвіст мотузки?
А що я не бачила на тому «Титаніку»? 

@@@
Відлітаю до Кореї. За три дні повернуся. Потім можу знайти в ящику:
А) ессе «Всі мужики…»
Б) слоган «Ти теж…»
В) переклад Саган, щоб долучити мене на чужині до світової класики рідною мовою
Г) розповідь про те, як ти ходила до солярію 

@@@
З якоїсь недавньої миті мені вже не хочеться виправдовувати очікування чоловіків. Тому варіанти «А»-«Г» поступаються варіанту «Д» - плестиму дурниці. 

***
Рік Московської олімпіади.
Маленька дівчинка в панамці та квітчастих трусиках притискає до себе гумового олімпійського ведмедика з кольоровими кільцями на пузику, доходить до паркану в кутку двору, озирається довкола, завертає за старий кущ бузку, зупиняється в траві споришу та шепоче ведмежаті:
- Я тобі покажу мій секрет. Його ніхто не бачив. Бо секрети показують друзям. А я їх не маю, - вона присідає, ще раз озирається, обережно розгрібає пальцями пісок між пасмами трави і бачить, як виблискує скельце. Дівчинка на мить завмирає, повертає ведмедика очима до секрету та пояснює:
- Ось, бачиш? Там, на пелюстках соняшника, мої скарби – бурштинова намистина, я її знайшла на вулиці, коли ми з бабусею ходили до аптеки, ось начищені до блиску три копійки, фантик від московської цукерки, тато привіз їх разом з тобою, але від них лишились самі обгортки, а ти цілісінький. І найголовніше – маленький блискучий ґудзик із зіркою, - дівчинка ще раз озирнулась, - Я його вкрала! Ти тільки не видай! Я відкрутила його з зеленої сорочки сусідчиного сина. Він дорослий. Солдат! Приїхав у відпустку, і ми з бабусею ходили до тітки Віри на вечерю. А потім Юрко пішов гуляти з друзями, а тітка Віра сказала бабусі, що сина чекає з армії дівчина… Звісно, він же дорослий і такий гарний. А я хто? Мала. Він так і сказав: «Ну, мала, ти й виросла! Удвічі виросла за рік!» Вхопив мене і підкинув до стелі. У менеі аж серце завмерло. Я думаю, якщо за кожен рік я виростатиму вдвічі… Поки бабуся допомагала тітці Вірі мити посуд, я блукала кімнатами і побачила на стільці ту зелену сорочку, – дівчинка зітхнула, - І я відкрутила з рукава оцей ґудзик. Ось. Отакий секрет. Кому, крім тебе, я можу його розказати?
Раптом з кухонного вікна приватного будиночка виглядає старенька добра-добра бабуся і кричить:
- Pauline! Ou es-tu, ma petite? Il est temps de diner! (Поліно! Ти де, моя маленька? Іди-но, вже час обідати!)
Дівчинка здригається, кладе ведмедика на землю, швидко загрібає свій скарб, прикладає вказівний палець до губ, нагадуючи другу про таємницю, хапає його і, притиснувши до грудей, мчить додому обідати.

@@@
Продовжую плести дурниці.
Чернігів – не таке вже мале місто, можна б і жити. Але молодих ваблять перспективи. Та й бабуся, старенька добра бабуся Ніколь, мріяла, щоб дівчинка закінчила інститут іноземних мов і додала до домашньої французької та шкільної англійської ще пару-трійку мов, бо це завжди прогодує. Дівчинка й сама була не проти, хоча трохи лякало нове життя у великому місті, та дуже шкода було залишати бабусю саму. Тітка Віра обіцяла там приглядати за нею та допомагати. Юрко з дружиною теж. Він уже був зовсім дорослим, одруженим поважним батьком сімейства. Так і не здогадався, хто спер тоді його ґудзика. 
Бабуся благословила на нове життя, а більше дівчинці радитись було ні з ким. Коли їй було всього два роки, мати померла від невдалого лікування пневмонії на станції Тинда, де вони зустрілися й одружились із батьком, що поїхав туди на призов батьківщини будувати Байкало-Амурську магістраль. Поховавши дружину, батько привіз Полінку до своєї матері, а сам повернувся, бо був відповідальним якоїсь ланки тунелебудівників. Присилав грошей. Зрідка телефонував. Через пару років приїхав ще раз через Москву з отим ведмедиком. Повідомив, що одружився, але доньку забрати поки що не може. Бабуся навіть зраділа, бо інакше її власне життя зовсім би спорожніло без Полінки. А ще через якийсь час прийшло повідомлення, що батько загинув від зсуву ґрунту в тунелі. На згадку про нього у малої залишився у роті присмак московської карамелі та гумовий ведмедик з п’ятьма кільцями на пузику.
Батько обрав і зробив свою долю сам. Не завдяки, а всупереч. Він був єдиною пізньою дитиною бабусі, повоєнним плодом кохання радянського лейтенанта та простої французької дівчини, чиї шляхи дивом перетнулися навесні сорок п’ятого у шпиталі Червоного хреста.
Позбавивши молодого лейтенанта здоров’я, війна наостанок подарувала йому велие кохання, якого він не зрікся попри всі політичні складнощі, втрату партквитка, хрест на кар’єрі і навіть заборону повернутись з дружиною на проживання до рідного Ленінграда. Вони осіли в Чернігові. У п’ятдесят другому народився син Сергій, яким батько втішався лише п’ять років, а потім війна жорстоко нагадала про себе осколком, що заворушився вночі в його тілі. «Швидка» не встигла. Бабуся Ніколь більше заміж не вийшла, хоча була тоді ще зовсім не бабуся, мала близько тридцяти років.
Попри російське прізвище Сергійка дражнили французом, це його дратувало, вдома він принципово відмовився говорити з матір’ю її рідною мовою і по-дитячому жорстоко шпиняв її за помилки в російській. Батькової руки в сім’ї не було, а м’якого характеру матері виявидлсь замало для впливу на норовливого хлопця, котрий вважав її винною в тому, що вони живуть не в рідному батьковому Пітері, де ветерана безумовно врятували б лікарі, де б він, молодий офіцер-орденоносець і член партії, неодмінно зробив би кар’єру, якби не оте недоречне кохання… Про це якось бубонів безногий п’яничка у старій гімнастерці, що ремонтував взуття у своєму рундучку на розі двох вулиць, а Сергійко чекав у дверях, доки той наб’є маленькі металеві підковки на нові шкільні черевики, щоб довше носилися.
Сергійко не все розумів з того бубоніння, але вперто вважав матір винною в тому, що жив не там, не так, і не з тими, в тому, що був не таким, як інші. І навіть у тому, що, овдовівши, Ніколь не використала шансу, коли до неї виявляв прихильність київський журналіст, фронтовий товариш батька, котрий розшукав родину друга, правда, запізно.
Ніколь розуміла, що відбувалось із сином, що він винуватив її в усьому, не замислюючись про те, що не будь її, то і його б не було. Бабуся Ніколь усе розуміла. Та не виправдовувалась. Що б це змінило?
У рідному містечку Кажарк на південному заході Франції вона, сирота, була вихована прийомною дитиною в сім’ї церковного органіста, у якого, крім неї, було ще двоє своїх дітей, молодших за Ніколь. Не сказати, щоб її ображали, але дитинство минуло в хатніх та городніх роботах, за шиттям, плетенням шкарпеток та рукавиць і в молитвах. У війну, закінчивши курси сестер милосердя попри незадоволення мачухи, дівчина покинула містечко разом з командою шпиталю Червоного хреста і більше не повернулась.
В своєму новому житті Ніколь практично нічого не розповідала про своє дитинство та юність, та ніхто й не розпитував. Звісно, снилися їй рідні краї, але думка шукати сім’ю органіста та названих сестер була безглуздою. Це могло нашкодити синові, як свого часу нашкодило чоловікові. Та й колишня релігійна її сім’я ніколи не зрозуміла би втечі до комуністичної країни атеїстів.
Своєї релігійності Ніколь ніде і ніяк не виявляла, як і взагалі мало розповідала про свої ранні роки. І тільки маленька Полінка, подарунок небес, що так несподівано наповнила її життя сенсом і сердечним теплом, підслуховувала інколи увечері, як бабуся шепоче: «Au nom du Père, et du Fils, et du Saint-Esprit…» (В Ім’я Отця і Сина і Святого Духа...)
-----------------------
Ще не набридли тобі мої дурниці? Як Корея?

@@@
Не набридли. Цікаво пишеш.
З дому виходила?
Корея, як Корея.

@@@
З дому виходила. Купила хліба, ковбаси, пляшку вина і якоїсь гидоти для миття домівки. Але скористалась лише вином та хлібом. Перекладом не займалась. Не можу зосередитись. Подруг не запрошувала. Немає у мене подруг. Була одна ще в інституті, та десь зникла. Та то окрема історія. Може, колись розповім. Зараз не маю сил. Знову хочу спати. Зараз загорнуся в хазяйську чудернацьку ковдру, зшиту з картатих клаптів тканини, та знову порину у царство сумного Морфея.

@@@
Гей, мала!
Пляшка вина на самоті, звісно, не кримінал, але ти той… не зловживай! Хто ж це сам з собою п’є? Та й плиту не завадило б вимити. Вже майже тиждень, як захостилася у новій оселі. А ну – до роботи!
Почни з малого! А там, може, складеш себе до купи й візьмешся за переклад. Погано, що тобі на роботу не треба щоранку ходити. Воно якось мобілізує. Одягнутись, нафарбуватись. З людьми, хочеш, чи ні, але мусиш зібратися. А ти замкнулася, на всіх образилась, колупаєш пальцем вавку… А ну – мий плиту!!! І вікна! Ну, хоч на кухні!

@@@
 Не забагато на себе береш? Розкомандувався…
Вимила. І плиту. І вікно. Нажаль, не можу вислати фото. Коли виїжджала з попереднього помешкання, розгепала свій цифровик в тріски об підлогу. Разом з усім тим, що нестерпно згадувати.

@@@
От і молодчина!
А за переклад коли візьмешся?
Чув колись приказку – На війні на застуду не хворіють!
Тобто, коли є важливі справи, або якийсь форсмажор – організм мобілізується. Хіба у тебе немає важливих цілей? Власних гідних цілей, а не сопливих нарікань, що життя - лайно, люди – сволота, а ти – нещасна жертва їхньої підлоти та обставин?
Чекаю на текст, що вже є.
І не пий сама. А краще – взагалі не пий!

@@@
Мені й наодинці з собою не нудно. Це швидше правило мого буття, ніж виняток. Життя ще раз нагадало, що найнадійніша опора людини всередині, а не ззовні.
А приказку цю я чула. Та у мене не застуда. У мене щось на кшталт контузії в мирний час. Чи ти хотів сказати, що мені не вистачає «війни», щоб мобілізуватися?
Може-може…

@@@
Знайди когось, кому гірше, ніж тобі.
У мене за дві години виліт до Нікарагуа. Небезпечний вантаж.
Якщо повернусь і не знайду в ящику перекладений шмат роману, напишу своєму шкільному приятелю, щоб знайшов твій барліг, прийшов і надавав тобі по дупі!

@@@
Бабуся не хотіла, щоб я жила в гуртожитку, бо вважала, що там одні гульки, а не навчання. І Юркові знайомі кияни допомогли мені зняти кімнату в двокімнатній квартирі у бабці, котра не мала своїх онуків, а єдиний її син жив одинаком десь у Казахстані та мало нею опікувався. То ж я щось платила за кімнату, і всім було добре – господині копійчина, і мені близько до інституту. Через якийсь час до мене приєдналася Стефка. Катерина Петрівна була не проти, бо грошей удвох ми платили трохи більше та все одно цілими днями пропадали в інституті та по бібліотеках.
.
Стефка… Це окрема тема, великий і не до кінця ще усвідомлений розділ мого життя… Початок дев’яностих – непрості часи. Дефіцити, гроші-купони, що з’явилися тоді замість радянських карбованців, зростання цін, інфляція, тисячі та мільйони, котрими ми розраховувались у крамницях… Якісь сірі часи, але ж то були наші студентські роки, і молодість та цілеспрямованість укупі з легковажністю брали гору над морем інших проблем.
На відміну від мене, випестуваної бабусею без розкошу, але в безумовній любові, Стефка була третьою дитиною в сім’ї помітного начальника міліції одного західноукраїнського обласного центру. Вона виросла в достатку, мала батька, двох старших братів, затуркану господарством матір і купу інших родичів. Стефка була норовлива, жила за власними законами і створювала чимало проблем родині. Вона билася з хлопцями, як її брати, ходила на «стріли» школа на школу, билася навіть із дівчатами, палила цигарки, вміла пити вино і не тільки, пробувала курити коноплю, до закінчення школи вже мала бой-френда, якого послала під три чорти після випускного, бо за її словами «він був примітивний, хоч і сексуальний», оголосила родині, що до Львова вчитись не поїде, а має намір підкорити столицю, і озвучила назву інституту, зорієнтувавши батька на пошуки корисних людей.
При цьому вона мала неабиякі здібності, живий розум, прекрасну пам’ять, вчилася добре, перемагала на різних олімпіадах і була одночасно гордістю та ходячою проблемою школи. Батько, бувало, лупцював її за черговий «заліт», потім сам же «відмазував» і прикривав, сердився, лаявся, дорікав матері за погане виховання, а та махала рукою і завжди казала одне – «Ти ж, Васю, хотів трьох синів, от і маєш!»
Проте, Стефка була симпатичною дівчиною, не цуралася косметики й високих підборів, але імідж її мінявся, як погода. Вона жила, як хотіла, здавалось, для неї не було нічого неможливого, досить лише визначити мету. Так одного разу, десь через місяць після початку навчання, вона вибрала мене. Просто підійшла й спитала:
- Полінко, а твоя хазяйка не хоче заробляти трохи більше? Я би переїхала до тебе. Бо гуртожиток – завелика сім’я різномастих козлів, мені там не затишно. А квартиру знімати – батьки в істериці, кажуть, що там буде притон чи бордель. Може, й праві, - вона засміялась і подивилась на мене, - Ти ж не проти моєї компанії?
Я була не проти. Хазяйка теж. За умови, що буде чисто й тихо. Наступного дня після занять Стефка збігала в гуртожиток і з’явилася у нас на порозі з двома валізами в руках, двома косичками на голові та геть без косметики. Вона привіталась, познайомилась з хазяйкою і, поставивши валізи, сказала:
- А у мене є борошно та яблука, якщо дасте пару яєць, я спечу бісквіт, щоб відзначити мої входини.
Старенька Катерина Петрівна мало не просльозилася і прийняла Стефку, як рідну. Інколи земляки, що бували у Києві, привозили Стефці з дому передачі харчами - то сала, то борошна, то домашніх яєць, а то цілий мішок картоплі. Хазяйка була рада і, маючи вільний час, кухню взяла на себе, а ми після занять, коли треба, бігали в магазин та робили по вихідних генеральне прибирання. Жили непогано, багато займалися, бо перший курс – то було страшне. Ми «рвали кігті», сотнями заучуючи чужі слова, перевіряючи одна одну за словником та граючи в синхронний переклад. Ми прилаштовувалися до груп інтуристів у Лаврі чи в Софії та слухали гідів, прислухались до іноземців, всотуючи чужі мови, мріючи, що щирі старання колись відкриють перед нами нові горизонти.
Був ще один нюанс – Стефка розмовляла українською. Легко, органічно, правильно, не перекладаючи в голові, як я, коли було треба. Київ зустрів мене російською та суржиком, що було для мене звично, Чернігів теж був не надто українізований. Вдома ми говорили з бабусею чи російською, чи французькою, а уроки рідної мови та літератури в школі навчили мене розуміти, писати, але не думати українською. Стефка, приїхавши до столиці, не асимілювалась на відміну від інших провінціалок, котрі, як Еліза Дулітл в «Пігмаліоні» Бернарда Шоу, старанно переймали міську вимову та манери, щоб приховати своє походження. Стефка встановила власні правила:
- Я розмовляю українською! Хоча тих, хто в моїй присутності говорить іншими мовами, не розстрілюю. Ти можеш говорити російською. Тим більше, що твоя українська просто смішна. Правда, це виглядатиме, як діалоги Штепселя та Тарапуньки. Але я б тобі радила, зважаючи на нещодавно проголошену незалежність, скористатись моїм сусідством для вдосконалення твоєї української. Повір моїй чуйці – це перспективно!
І я скористалась. Як бачиш, вона була права. 
.
Про історії з бурхливої Стефчиної юності я з подивом довідувалась від неї самої та щиро дивувалась її сміливості та рішучості, яких завжди не вистачало мені. Мабуть, відсутність традиційної сім’ї, чоловіків поруч, намагання бабусі вберегти мене від життєвих негараздів, дещо штучні умови, в яких я зростала, зробили з мене «правильну» дівчинку, розумну-хорошу, безпроблемну, але не здатну на бунт, протест, на виживання у важких умовах. Власне, мені не було проти чого бунтувати, а відсутність кав’яру та набитого імпортним шматтям гардеробу не вважалися мною за важкі умови життя. У мене все було гаразд. Рівно, спокійно, нормально.
Але десь у глибині душі я розуміла - якщо б ми зі Стефкою потрапили до якогось катаклізму, вона б вижила, а я ні. Вона виживе навіть на безлюдному острові. Виживе, з’ївши мене. Я її тихо обожнювала і тихо боялась. Стефка – це була я-навпаки. Вона робила інколи те, що воліла б робити я, та не наважувалась. Не наважувалась, бо, власне, не було потреби. А що вже вона в мені знайшла, я не знаю. Вона ставилась до мене добре, ніби взявши під своє крило, чомусь відчуваючи відповідальність за мене, і одночасно, наче підгодовуючись якимись іншими енергіями, яких їй самій не бракувало.
Це я усвідомила, коли подруга одного разу напросилася зі мною на якісь вихідні в Чернігів до бабусі Ніколь. Точніше не напросилася, а знов поставила питання руба:
- Полінко, а твоя бабуся не дуже розсердиться, якщо ми припхаємось удвох?
*
Я тобі ще не набридла своєю ретроспективою? Щось понесло…
Піду я чогось з’їм. Поки писала про Стефку, пригадала її здорові тваринні інстинкти, навіть відчула запах смаженої на салі картоплі з цибулею… Аж їсти захотілося. Правда, ні картоплі, ні цибулі, ні сала, та то таке…
Як там Нікарагуа?

@@@
Та ні, не набридла. Чудово пишеш. І Стефка твоя така… жива. Може, хай би заїхала? Нажарили б картоплі, жахнули б горілки, наговорилися, наревлися би разом, воно б і попустило, га?
Нікарагуа як Нікарагуа, що про нього писати? Тим більше, що ми літали туди й назад 

@@@
Дивне у тебе життя. Сидиш, чекаєш. Команда – і летиш світ за очі. Потім повертаєшся і знову сидиш чекаєш…
Я не люблю чекати. Якось я познайомилась із цікавим хлопцем. Це було на другому курсі, коли ми вже вміли учитися без фанатизму і, попри чималу завантаженість в інституті, знаходили час на гульки, дискотеки та компанії. Додому ми зі Стефкою нікого не приводили, то був наш приватний світ, нам там було добре з нашою хазяйкою, яка дбала про нас, а ми були їй вдячні за турботу і ненав’язливість. Не маючи за плечима інститутів, Катерина Петрівна була делікатною жінкою, яка поважала межі приватності кожної з нас і не лізла в душу. Ми ж цінували її ставлення та дотримували неписаного уставу співіснування.
Гуляли ми «на стороні». Хоча, що до мене, то «гуляли» - то голосно сказано. Стефка ж знаходила на свою голову то якихось студентів-земляків, то київських донжуанів, а то студентів-іноземців, мотивуючи це, наприклад, потребою в удосконаленні своєї французької.
- Не всім же пощастило мати бабцю-француженку, - шепотіла вона, з’явившись на першу пару після нічної відсутності вдома, - А ті мароканці знаєш, як шпарять французькою!
- Як неграмотні араби в Парижі вони шпарять! А дядько Василь, звісно, зрадіє, коли ти йому принесеш у подолі арабча! – шепотіла я.
- Чого це неграмотні? Вони ж студенти-медики! Вони навіть латину вивчають, як і ми!
- То ви всю ніч латиною займалися? Ну… поважаю, поважаю, - шепотіла я ображено, бо до ранку чекала її, визирала у вікно та крутилася на рипучому дивані, переживаючи, щоб нічого з цією дурепою не сталося.
Але Стефка мала дивну тваринну чуйку щодо небезпеки й уміла вшитися за мить до справжньої халепи.
.
Про що це я? А! Якось я познайомилась із цікавим хлопцем. Його звали Павлом. Він навчався на заочному в Інституті цивільної авіації та працював стюардом у Борисполі. Ми познайомились у банальній черзі в гастрономі, він заговорив першим, побачивши у мене в руках англійську книжку.
Ми разом не сумували - він розповідав про роботу, колег та пасажирів, пригадував різні казуси, кумедні або навпаки неприємні моменти зі свого досвіду освоєння романтичної професії. Ми блукали містом, ходили в кіно, їли морозиво або вареники в якійсь їдальні, сміялися з нічого і цілувались в під’їзді нашого будинку, коли він мене проводжав додому. Він жив з матір’ю та сестрою, казав, що квартира затісна, щоб сидіти там, а я теж не запрошувала його до нас, дотримуючи неписаного статуту. От ми й шукали притулку скрізь – від бібліотеки та кінотеатру до традиційних обійм у під’їзді.
Одного разу, коли я повернулась, простоявши з ним на прощання півгодини, Стефка не приховувала свого невдоволення, наче мати, яка сердиться, що донька десь блукає з ледь знайомим їй юнаком замість того, щоб учити уроки. Я спочатку не зрозуміла, що вона серйозно, потім обурилась, пригадавши, скільки разів я не спала ночами, виглядаючи її саму.
- Я – це інше! Я не пропаду. Та й що мені втрачати?! А ти… Ти ще дурна, довірлива. Життя не знаєш. І взагалі – бабуся Ніколь доручила мені дбати про тебе, от! Він тобі не пара! Обдурить він тебе. Ти що, кіно не дивилась, «Екіпаж» називається? Небо зближує. Він, напевне, вже має там на борту якусь дівку!
Я дивилась на Стефку, не розуміючи, навіщо вона плете оті дурниці, яка їй різниця, що і як буде в моєму житті, дала б раду своєму… А Стефка, наговоривши ще купу образливих дурниць, раптом обійняла мене і розплакалась, як мала дитина. Ми вляглися на моєму горбатому дивані, хоч зазвичай вона спала на розкладному кріслі, обійнялися і ревли удвох, невідомо чого. Це була мить одкровення, ми раптом усвідомили, що мине час, і будуть нашими чоловіками якісь чужі дядьки, і будуть у нас від них діти, і піде прахом наша дружба й безтурботна незалежність, і цей дивний наш симбіоз залишиться лише у пам’яті обох.
- Пробач мені, - шепотіла, схлипуючи, Стефка, - Я просто тебе ревную, ти така… ти така хороша, ти – це наче я-навпаки. Я десь в глибині душі точнісінько така сама, а всі ці понти – то для виживання та міцності конструкції. Ти така хороша, така, що інколи хочеться просто вбити тебе, щоб ніхто не зміг тебе скривдити, чи щоб життя тебе не зіпсувало.
Після цих дивних слів вона поцілувала мене у обидві щоки, перевернула до себе спиною, обійняла, як діти обіймають плюшевого ведмедика, притиснувши до грудей та живота, ще кілька разів схлипнула й засопіла рівно.

@@@
Я знаю, що було далі.

@@@
Так. Це було. Для мене, що мала досвід лише з поцілунків, це було, наче тілесний вибух крізь сон, було таке відчуття, що й зараз, через десять років, я вся тремчу, згадуючи його…

@@@
А далі?

@@@
Ми знов заснули, виснажені емоційно й фізично. Я прокинулась першою і замкнулась у ванній кімнаті. Там довго дивилась на себе в дзеркало і думала, чи то мені не наснилося. Стефка, прокинувшись, пішла на кухню, від плити глипнула на мене очима і зробила вигляд, що нічого не сталося. Це більше не повторювалось і ніколи не обговорювалось. Вона знов іноді зникала на ніч, а я крутилася на горбатому дивані, чекала і… ревнувала її до земляків, до київських донжуанів, до арабів… Я ревнувала її до всього світу.
З Павлом ми незабаром посварились. Я присікалась до якоїсь дурниці, наговорила йому образливих речей про те, що «небо зближує», він почав виправдовуватись, я побачила в цьому підтвердження Стефчиних слів. Але якщо бути до кінця чесною – я ще могла б із ним дружити, але коли доходило до поцілунків, мене охоплювало тремтіння, і хотілось відчути зовсім інші обійми та інші губи.

@@@
Сумна історія. Ти ж все-таки жінка… А може, ти тоді просто ще не закохалася, не знайшла Свого Мужчину?

@@@
Так. Трохи сумна. Та це ще не вся історія.
Другий курс минув у такому ж режимі – ми багато навчалися (і коли тільки встигали?), Стефка паралельно займалась якимись молодіжно-політичними проектами, міжнародним молодіжним рухом, навіть раз давала інтерв’ю на радіо, де теж була помічена зі своєю невимушеною українською та легкістю у спілкуванні. Влітку вона полетіла (не без допомоги батька) до Канади налагоджувати стосунки з молоддю української діаспори, а я влаштувалась працювати в дитячий табір в Криму. Соромно признатись, але зовсім не бажання педагогічної практики спонукало мене до такого кроку. Просто я ніколи не була на морі, бачила його лише в кіно та на картинах, а про запах його взагалі не мала жодного уявлення. Та Господь покарав мене за ту нещирість. Не пройшло й двох тижнів першої зміни, як вночі мене скрутив приступ апендициту. Прооперували в Севастополі. На тому моя педагогічна кар’єра скінчилась. Але з морем ми познайомились. Воно було велике, гарне, живуче, непередбачуване і солоне, як ті нічні сльози на Стефчиних щоках.

....
 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи