Предыдущая   На главную   Содержание
 
ПІДЗЕМНІ ГОДИНИ,
автор Дельфін де Віган
(переклад з французької)
 
http://avtura.com.ua/book/858/

Голос пронизує сон, вібруючи десь на поверхні. Жінка пестить руками перевернуті на столі карти, вона знову і знову повторює дуже впевненим голосом: «Двадцятого травня ваше життя зміниться».
Матільда не знає, чи вона ще уві сні, чи вже в новому дні, що ледь починається, вона кидає погляд на радіо-будильник – четверта ранку.
Це був сон. Наснилася та жінка, яку вона бачила кілька тижнів тому, провидиця, що не мала ні квітчастої шалі, ні кришталевої кулі, але проте була віщункою. Перетнувши на метро весь Париж, Матільда всілася за важкими шторами на першому поверсі будинка в шістнадцятому окрузі, дала їй сто п’ятдесят євро, щоб та прочитала по її руці та по її числах. Вона пішла на це, бо вже не мала нічого іншого, жодного промінчика світла, до якого можна було б тягнутися, жодного дієслова в майбутньому часі, жодної перспективи якогось «потім». Вона пішла туди, тому що треба було бодай за щось учепитись.
Матільда поверталася від ворожки, покачуючи сумочкою на руці, збентежена цим дивним пророцтвом, наче воно дійсно було занотоване в лініях її шкіри, як дата її народження, як і вісім літер її імені, наче це дійсно можна було прочитати неозброєним оком: якийсь чоловік з’явиться двадцятого травня. Чоловік на повороті її життя, той що має її звільнити. Наче насправді можна мати диплом про вищу освіту з економетрії та прикладної статистики та звертатися до провидиці. Через кілька днів їй вже здавалося, що сто п’ятдесят євро викинуті у вікно. «Все, крапка!» - Ось, про що вона думала, придивляючись до червоної риски у виписці з рахунку її місячних витрат, і вже неабияк сумнівалася щодо цього двадцятого травня, та й відносно інших днів, в усякому разі при такому ритмі життя.
Це двадцяте травня залишилося розпливчатою обіцянкою, підвішеною над порожнечею.
.
Це сьогодні. Сьогодні щось має трапитись. Щось дуже важливе. Подія, яка змінить напрямок потоку її життя, роз’єднає замкнуте коло, подія, вже багато тижнів тому вписана чорними чорнилами в її органайзер. Визначна, довгоочікувана подія, як спасіння у відкритому морі.
Це станеться саме сьогодні, двадцятого травня, тому що вона вже дійшла до краю того, що може винести, до краю того, що здатна виносити людина. Це записано у вселенському порядку. У вогкості неба, у сполученні планет, у вібрації чисел. Записано, що сьогодні вона опиниться саме там, в точці, звідки не повернутися, де вже ніщо не змінить плин часу. Там, де може відбуватися лиш те, що загрожуватиме всьому і все ставитиме під сумнів. Щось неодмінно має трапитися. Щось виняткове. Щоб вийти звідти. Щоб припинити.
Вона уявляла це собі протягом тижнів. Імовірне та неймовірне. Найкраще та найгірше. Що ось вона стане жертвою терористичного акту посередині довгого коридора, що єднає лінію метро з лінією електрички - вибухне потужна бомба, змете все, розчасткує її тіло, розпорошить його в насиченому повітрі ранкових натовпів, рознесе по всіх кутках вокзалу, а потім знайдуть шматки її квітчастої сукні та персональної проїздної картки. Або вона зламає собі щиколотку, по-дурному послизнувшись на жирній плямі, помітній на світлій плитці, які іноді доводиться оминати, чи незграбно ступить на ескалатор, впаде, і лежатиме з переламаною під кутом ногою, треба буде викликати службу порятунку, оперувати її, вставляти пластини чи спиці, лежати нерухомо кілька місяців, чи вона випадково серед білого дня стане жертвою невідомої групи викрадачів дітей. Але раптом у вагоні чи у привокзальній кав’ярні вона все ж таки зустріне того чоловіка. Чоловіка, який скаже: «Мадам, ви не можете більше жити ось так, дайте мені руку, обіпріться на мою, міняймо курс, поставте сумку, не стійте, сідайте за цей столик, досить, ви не підете далі, це неможливо, ви чинитимете опір, ми чинитимемо опір, я буду поруч!» Чоловік це буде чи жінка, зрештою, неважливо. Той, хто зрозуміє, що вона більше так не може, що проживаючи так кожен день, вона руйнує свою сутність, руйнує найважливіше. Той, хто погладить її по щоці чи проведе рукою по волоссю і тихо прошепоче: «Як ви змогли стільки протриматися? З яких запасників брали хоробрість?» Той, хто стане навпроти і скаже: «Стоп!» Хто потурбується про неї. Той, заради кого вона вийде на одну станцію раніше, а може він всядеться навпроти неї в глибині якогось бару. Дивитиметься, як збігає час на настінному годиннику. І опівдні він чи вона їй посміхнеться і скаже: «Ну от. Все скінчилося».
.
Ніч. Ніч перед цим днем, очікуваним проти її волі. Четверта ранку. Матільда знає, що вона більше не засне, вона знає сценарій напам’ять - як мінятиме пози, стримуватиме дихання, як підіткне собі під потилицю подушку. І врешті-решт увімкне світло, візьме книжку, яка її так і не зацікавить, розглядатиме малюнки своїх дітей, розвішані по стінах, щоб лишень відтягнути народження дня,
не бачити, як вона вийде з потяга,
не бачити, як казатиме «добрий день», коли хочеться гарчати,
не бачити, як вийде з ліфта,
не бачити, як тихо йтиме сірим довгим килимом,
не бачити, як всядеться за свій робочий стіл.
.
Вона випрямляє руки та ноги, їй тепло, сон ще не розтанув - ось та жінка повертає долоню до неба і повторює востаннє: «Двадцятого травня».
Матільда вже давно втратила сон. Майже щоночі в один і той самий час вона прокидається від тривоги, знаючи порядок розташування в ній певних образів, сумнівів, питань, вона знає напам’ять всі хвилі безсоння, знає, що має знову і знову все пересіяти через сито - як це почалося, ускладнювалось, як вона опинилась у такому стані, так само, як і розуміє неможливість повернути назад. Серце вже колотиться швидше, машина запрацювала, машина, яка перемелює все, що треба зробити – походи на закупи, заплановані зустрічі, телефонні дзвінки друзям, а ще не забути оплатити рахунки, знайти на літо будиночок – всі ці речі, колись легкі, тепер стали нестерпно непідйомними.
Відчуваючи змучену вогкість простирадел, вона усвідомлює, що не впорається з усим цим...
------------------
...
...
Звісно, він не плакатиме, як дурень, закрившись о четвертій ранку у ванній кімнаті готелю і сидячи на кришці унітазу.
Він заривається обличчям у ще вологий пенюар, який Ліля вдягала після душа. Він нюхає тканину, шукаючи відголоски улюбленого парфуму, потім бачить себе в дзеркалі блідим, майже як чаша умивальника, його ступні шукають на холодній плитці затишку килима. Ліля спить у кімнаті, схрестивши руки. Вона заснула, покохавшись із ним, майже відразу заснула, тихенько похропуючи, як завжди, коли вип’є.
Поринаючи в сон, вона пробурмотіла «Мерсі!» І це переповнило чашу. Пронизало його. Вона сказала «Мерсі!»
Вона дякувала за все – за ресторан, за ніч, за вікенд, за кохання, за телефонний дзвінок, за питання про її справи. Вона поступалася своїм тілом, частиною свого часу, своєю якоюсь відстороненою присутністю, але вона знала, що він дає, а вона не відкидає нічого, нічого важливого.
Він встав обережно, щоб її не розбудити, і в темряві рушив до ванної кімнати. Вже будучи всередині, простягнув руку, щоб увімкнути світло, і прикрив двері.
.
Коли вони повернулися після вечері, роздягаючись, вона спитала:
- Чого б тобі хотілося?
.
Чого б тобі хотілося? Чого тобі не вистачає, що б тебе порадувало, про що ти мрієш? Вона часто питає його про це, наче тимчасово незряча чи невиліковно сліпа. Ось такі питання. Зі щирістю своїх двадцяти восьми років. Цього вечора він мало не відповів їй:
- Триматися за перила балкону та гарчати на всю горлянку з останніх сил, як думаєш, мені вдалося б?
Але він промовчав.
.
Вони провели вікенд у Онфльорі. Прогулювалися пляжем, блукали містом, він подарував їй плаття та босоніжки, вони пропускали по стаканчику вина, обідали в ресторані, лежали, розтягнувшись, при закритих шторах, поринувши у змішані аромати парфумів та сексу. Вони поїдуть завтра насвітанку, він висадить Лілю біля її помешкання, зателефонує на базу до диспетчера і пірне у свій день, не заїжджаючи додому. Голос Рози назве йому першу адресу, за кермом свого Рено Кліо він поїде на виклик до першого пацієнта, потім до другого і потоне, як водиться, у хвилях симптомів та самотності, зануриться у сіре та запилючене місто.
.
Таких вікендів, як цей, вони провели чимало. Наче маленькі періоди, взяті в дужки, які вона йому дарує вдалині від Парижа, вдалині від усього. Але це траплялося все рідше.
Досить було подивитись, як вона йде поруч, не торкаючись його, поспостерігати за ними в ресторані чи десь на терасі кафе, щоб помітити - їх завжди розділяє дистанція. Чи побачити їх згори в якомусь басейні, де їхні тіла, завжди паралельні, без найменшої ласки з її боку, та він вже й не сподівається. Досить було побачити їх тут чи там в Тулузі, Барселоні чи в Парижі, будь-де - як він випадково спотикається на бруківці чи об бордюр тротуара.
І вона каже: «Який ти незграбний...»
А він хоче відповісти, що ні. Сказати, що до зустрічі з нею він був моторним, хижим, просто літав по-над вулицями, ніколи ні на що не натикався, до зустрічі з нею він був сильним.
.
І от тепер він сидить, як дурень, закрившись у ванній кімнаті готеля, бо не може заснути. Не може заснути, тому що він любить її, а їй на це наплювати.
Проте, он вона лежить у темряві кімнати, наче принесла себе в дар.
Вона, котру він може брати, пестити, облизувати, в яку може увійти, коли вона стоїть, сидить, чи стоїть на колінах, вона, що довіряє йому свої губи, груди, сідниці, не виставляє ніяких обмежень, вона, котра ковтає його сперму...
Але поза ліжком Ліля вислизає від нього, зникає. Поза ліжком вона не обіймає його, не проводить рукою по його спині, не гладить по щоці, ледь дивиться на нього.
Поза ліжком він наче не має тіла, або тіло його складається з якоїсь непомітної субстанції, яку вона не розрізняє.
.
Він нюхає один за одним флакони, поставлені на умивальнику у плетеному кошичку - звложуюче молочко, шампунь, гель для душа. Він не вмивається, а витирається серветкою, складеною на батареї. Він підводить підсумок моментам, проведеним разом з тих пір, як зустрів її, згадує про все з того самого дня, коли Ліля взяла його за руку при виході з кав’ярні одного зимового вечора, коли він не міг повернутися додому.
Він не намагався противитися, навіть на самому початку, він дозволив собі пливти за течією. Він згадує все це і все узгоджує, знову йде в тому самому напрямку. Він розуміє, що поведінка Лілі краще за слова вказує на відсутність пориву, на її манеру бути тут і бути відсутньою, на її пасивну роль, окрім, мабуть, одного чи двох випадків, коли він подумав уночі, що щось таки ще можливе, більше, ніж ця її незрозуміла потреба в ньому.
Може, це воно й було, те, що вона сказала цього чи іншого вечора: «Ти мені потрібен. Але хіба ти можеш це усвідомити, не пов’язуючи з вірністю чи залежністю?»
Вона вхопила його за руку і повторила: «Ти мені потрібен».
.
А ось тепер вона подякувала за те, що він поруч. Чекаючи на когось кращого.
Вона не боїться його втратити, розчарувати його, перестати йому подобатися, вона нічого не боїться: їй байдуже.
І проти цього він безсилий.
Він має її покинути. Має це зупинити.
Він уже чимало прожив, щоб розуміти, що це не зміниться. Ліля не запрограмована на «закохатися в нього». Такі речі записані в глибині генів, як дані у неживій пам’яті комп’ютера. Ліля його «не розрізняє», згідно з терміном інформатики, так само, як деякі комп’ютери не можуть прочитати певний документ чи відкрити якийсь диск. Його просто немає в списку її параметрів. В її установочних програмах.
Що б він не робив, що б не казав, що б не вигадував.
Він надто чутливий, надто подразливий, надто причетний, надто емоційний. Не надто віддалений, не надто шикарний, не надто загадковий.
Він весь не надто...
Це – вирішальний момент. Він вже досить прожив, щоб зрозуміти, що час переходити до чогось іншого. Завершити. Вийти з гри.
.
Він покине її завтра вранці, коли в його мобільному заграє будильник.
В четвер двадцятого травня. Ця дата видається йому принятною. Округлою за звучанням.
.
Але цієї ночі, як і щоночі протягом останнього року, він ще каже собі, що не справиться з цим.
-----------
 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи