Предыдущая   На главную   Содержание   Следующая
 
ЗУСТРІЧ
 
*
Було боляче ковтати, а обличчя боліло, ніби в нього вцілили м’ячем. Євген підняв комір пальта і кутався в кашне, притулившись у напівтемряві до стіни диліжансу та здригаючись на вибоїнах. В своєму нездоровому напівсні він намагався оживити приємні теплі образи, щоби сховатися в них від гуркоту коліс та протягів, які настирливо холодили обличчя.
Найбільш підходящим спогадом, пухнастим та теплим, як кошеня за пазухою, чи хвилею, що інколи обпалювала нутро, була вона – Світлана. Про неї думалося-мріялось йому в колотнечі цього засобу пересування, котрий, як міг, наближав нашого героя до здійснення його мрій, продуманих до дрібниць.
Правда, погода підвела. Рухаючись на Південь, Євген очікував побачити квітучі сади, ажурно-зелені гаї, прошиті сонячними променями через молоде листя, але замість цього його вразила абсурдна зміна погоди – різкий північний вітер, мокрий сніг, що покрив зелені поля і придорожні канави, не пожалів навіть квітучі абрикосові дерева. І все це на тлі темно-сірого неба, по якому сунули важкі брудні хмари.
Коні місили копитами сніг з дорожньою багнюкою, невдоволено фиркали і теж, мабуть, дивувалися, куди пропала весна, яка щойно наобіцяла купу весняних довгоочікуваних радощів.

*
Сусіди, що ділили з Євгеном простір диліжансу, посварилися ще на початку вояжу і красномовно промовчали всю дорогу, аж поки не вийшли. Євген переставив свій невеличкий саквояж (тільки необхідне, плюс подаруночки) з колін на сидіння навпроти, випростав ноги вперед, посовав ними, влаштовуючись зручніше, якщо це взагалі було можливо. Зараз би чаю гарячого… Чи горілки? Щоб зовсім не розхворітися. Чи і того, й іншого. І борщу гарячого. Було б добре…
Якось погано виходить – нарешті до неї, і застуджений… Так давно не бачилися, так мріялось-думалось, і ось на тобі… То що ж тепер – повертатися?! Від цієї думки йому стало навіть страшно. Більша частина дороги позаду. Вперед, вперед, конячки! Доповземо, доїдемо, а там вже…
Вона ж не просто так… Вона все зрозуміє, вона своя, «рідненька», як інколи виривалося у нього з вуст. Знову їй з ним клопіт… Голова болить. Навіть думати не хочеться, як то воно далі піде. Головне – дістатися місця. Вона щось вигадає, зробить, «поворожить», покладе прохолодну ручку на лоба, поцілує кожне око по черзі, потім в губи, притиснеться вся-вся…
Все мине. Завжди спочатку погано, а потім минає. Все минає…
Все? А чи хоче він, щоби все минуло? Це означає, що вона, Світланочка, теж піде кудись далі, зшивши їхні життя за крайчики і зав’язавши вузлик на блискучій нитці спільних спогадів.
Тільки не це! Тільки не зараз, нехай потім коли-небудь, коли-небудь в цьому «можливопотім», про яке ще рано думати… А поки що все добре… Правда, рідко… Але ж краще рідко добре, ніж часто погано? Мабуть температура піднімається, якщо він про це думає. Зазвичай ці думки сидять, мов миші, в своєму окремому ящичку, не сміючи розповзатися, а ось, бач, які хоробрі стали…

*
Зупинилися під ліхтарем. Євген вийшов, однією рукою підтримуючи довге пальто, в іншій ніс саквояж, незграбно грюкнув дверцятами та махнув рукою – «Рушай!». Диліжанс поїхав далі на станцію. Євген завжди виходив тут, її будинок близько, за рогом, вже звідси видно вікно, он, ледь світиться… Щось метнулося там, чи здалося? Остогидла ця снігова каша! Ні тобі парасолі, ні дощовика… Але йти вже недовго. Ще кілька хвилин – і разом!
Подзвонив у двері під’їзду. Консьєрж відкрив, кивнув, посміхнувся. Не спитав, до кого. Впізнав. Добре це, чи погано? Посміхнувся якось так… Мало, хто тут ще ходить? Та ну його… Швидше! На другий поверх. Він почав розмотувати з шиї шарф і раптом побачив на першій сходинці каштан. Трохи зморщений, але справжній. У квітні?! Нахилився, підняв. Окуляри запотіли з холоду. Байдуже. Самі відійдуть. Руки зайняті.
Але що це?! На кожній сходинці з краю – по каштану. Вздовж обох маршів. Аж до самих її дверей. Останній – на килимку. Він, підіймаючись, зібрав їх усі. Спочатку у жменю, потім в кишеню, потім у другу… Навіщо? Але ж це вона! Більше нікому. Це ЇХНІ каштани. Берегла всю зиму в плетеному кошичку для цукерок на підвіконні. Непередбачувана жінка! В кращому сенсі цього слова. Навіщо вона розклала їх, як нитку Аріадни, ніби він міг заблукати?! А він навіщо зібрав, навіть не замислюючись? А навіщо взагалі все це, хто знає? А без цього як? Страшно подумати…

*
В нагрудній кишені задзижчало.
Він поставив саквояж на килимок, поклав два останніх каштани в кишеню, дістав вібруючий мобільний.
«Так, так, доїхав, нарешті. Змерз, здається, застудився. Влаштуюся – передзвоню тобі, напарюся в душі, повечеряю, наберу тебе, все розповім. Ага, бувай. Не хвилюйся. У вас все нормально? Ну, бувай!»
Господи, забув! Зняти обручку! Так, поки що в кишеню. Нічого не міняє, але хоч не так душу рве… Умовність. Така гра. Третій – зайвий. C’est la vie. Голова важка… Все. Подзвонити.
Піднімає руку. Знову дзижчить мобільний. СМСка. Від неї?!
«ДВЕРІ НЕ ЗАМКНЕНІ, ЗАХОДЬ».
Дзвонити вже не треба. Підіймає саквояж, ліктем натискає мідну ручку дверей вниз, вони піддаються, відчиняються, впускаючи гостя. В коридорі темно. Назустріч виходить кіт, помітний лише за відблиском очей, обнюхує його ногу, треться об штани, муркоче, Євген ставить саквояж долі, пальто звалюється з його втомлених плечей, ковзає по руках саме, каштани в обох кишенях приглушено стукають об підлогу, кудись у темряву відкочується коробочка з «іграшками для дівчат», кіт обнюхує несподіваний безлад.
- Світланочко… Це я. Я приїхав. Я так поспішав до тебе. Не сердься на мене. Я розумію, ти чула, але ж ми дорослі люди, ну, так у нас все по-дурному… Таке у нас із тобою життя. Ти де?
Тиша.
Сідає долі, прямо на пальто, кіт забирається до нього на руки…
- … я, здається, захворів. Знову на твою голову… Але я швидко-швидко вилікуюся. Ти не думай, випадково так вийшло. Я так сумував, ти не уявляєш… Я так хотів тебе обійняти, а ти ховаєшся. Я ж відчуваю запах твоїх парфумів. Ти образилася чи просто дражнишся? … Я зібрав усі каштани. Пам’ятаєш, як ми їх… Звісно, пам’ятаєш. Світланочко, йди до мене? Іди, я тебе обійму, пожалію, ти мені розповіси все-все, як ти тут… Ось, кіт уже зі мною. Ну, ми обоє тебе просимо – прости нас за все, іди сюди, ми більше не будемо… Все якось вирішиться. Рань чи пізно. Я обіцяю. Не мовчи, а?

*
Дзижчить мобільний. Євген намацує в темряві в кишені пальта слухавку, екран освітлює його обличчя та трохи коридор. Знову СМСка.
«ЗАЙШОВ? ГРІЙСЯ. ВАННА ГОТОВА. Я ВІДІГНАЛА МАШИНУ В ГАРАЖ, ЗА ДВІ ХВИЛИНИ БУДУ ВДОМА».
Євген піднявся, ввімкнув світло, повільно недовірливо озирнувся, полегшено зітхнув. І в квартирі, і в голові разом посвітлішало. Підняв пальто, повісив його на гачок, дістав з кишень усі каштани, виклав ними коло на підлозі, знайшов під комодом подаруночок, вимкнув світло, став у коло обличчям до дверей, закрив очі і завмер. Кіт став біля нього.
Тихо. Тільки серце калатає. Його? Кота? Обох?
 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи