Предыдущая   На главную   Содержание   Следующая
 
ШАНС
 
*
Ув?рвавшись на вокзал невеличкого м?стечка за хвилину до в?дправлення Ки?вського потягу, Марина зрозум?ла, що стояти в черз? за квитком уже н?коли. Вона кинулася до виходу на перон. Через широко в?дкрит? двер? вокзалу було видно ?? потяг, що п?дтверджував напис на найближчому вагон?.
- В?зьм?ть! Н?коли в касу! - захекавшись, швидко випалила вона пров?дниц?.
- Начальник потягу в третьому вагон?, - махнула та рукою праворуч.
Марина поб?гла дал?. Добре, що в?дрядження було недовгим, лишень два дн?, ? в ?? невелик?й сумц? було найнеобх?дн?ше. Сьомий, шостий, п'ятий, четвертий: Пров?дники п?д?ймаються в вагони, позирають уздовж потягу.
Трит?й! Фух: В?дкрива? рота, набира? пов?тря:
- Та с?дайте вже, пот?м розкажете! ? так бачу, що я ваш останн?й шанс! - пода? ?й руку доброзичливий на вигляд невисокий, добре вгодований чолов?к 'в повному розкв?т? сил', схожий на Карлсона, але без пропелера.
- У мене квитка нема?.
- А грош? ??
- ?! На квиток вистачить.
- Так я вам тут продам, залазьте вже, бачите - руша?м!
В?дхекавшись в коридор?, Марина зачекала, коли пров?дник закри? двер? вагону ? пройде до себе.
- Ск?льки з мене до столиц??
- ?д?ть у друге купе. Вибирайте верхню полку. Грош? за все разом оддасте - пост?ль, чай, коньяк, масаж:
- Ага, ? сауну з басейном не забудьте порахувати! - хмикнула Марина ? п?шла шукати сво? м?сце.
Як же добре, що встигла! ?накше сид?ла б ?ще годин в?с?м на вокзал? чи блукала би цим неприв?тним м?стечком, а оп?вноч? - на пасажирський, який повзе так пов?льно, що наступний день можна було б викреслити з життя. Н?, ?й однозначно пощастило. Х?ба що не встигла купити по?сти. Але то не б?да, якось дорогою. Правда, ? ?сти зовс?м не хочеться, одне бажання - впасти ? заснути. Класно, що полиця верхня, не треба чекати, поки сус?ди насидяться та заповзуть нагору. Все склада?ться чудово!
- В?таю! Моя полиця - одна з верхн?х. Будуть як?сь побажання-пропозиц??? - звернулася вона до двох ос?б, що сид?ли внизу.
Л?воруч копалася в сумочц? кучерява д?вчина рок?в двадцяти трьох з серйозним, дещо зверхн?м, виразом обличчя. Праворуч сид?в 'накачаний' блондин, близько тридцяти рок?в ? витирав лоба паперовим носовичком. Д?вчина прив?талась у в?дпов?дь ? продовжувала ритися в сумочц?. Чолов?к в?дреагував:
- Можу поступитися нижньою полицею.
- Та н?, мерс?. Я саме мр?яла впасти ? заснути, щоб н?кому не заважати. Але, раз Ви такий чуйний, зн?м?ть, будь ласка, матрац з верхнього ярусу, бо не дотягнуся.
'Качок' швидко роз?брався з ус?ма матрацами.
- Хто паст?льку н? вазьмьот, гладк? ночью н? самкньот! - просп?вав з коридору пров?дник ? простягнув Марин?, яка стояла в дверях, три комплекти б?лизни в пластикових пакетах.
- Ск?льки?
- Я ж сказав - всьо патом! Бер?ть, а то куди я вам кофе подавать буду?
.
Дв? доби в?дрядження, м?ж ними одна н?ч, а розмов, а розмов: Знайом? п?дпри?мц? попросили бути присутньою на переговорах ? перекладати заруб?жних компаньйон?в, труди ?? оплатили - н?чого скаржитися. Така робота. Н?ч у потяз?, п?вноч? розмов, два дн? б?ганини: В таку спеку! Спати, спати, спати!
Ще не заплативши н? коп?йки за зал?зничний серв?с, Марина переодяглася, поки сус?д по купе виходив, пот?м забралася нагору, засунула сумку на третю полицю, гаманець та теку з документами - п?д подушку ? заснула, н?би провалилася. ?? полиця - найзатишн?ше м?сце на св?т?! Ось дорогою сюди була полиця - просто жах п?сля домашнього дивану, ? потяг стукот?в по голов?, а зараз - краса! ? пров?дник - душка, ? сус?ди без пива та тараньки, ц?лком мил? люди. Дивно т?льки, що так? молод? обо?, а весь час мовчать. Кучерява - чита? щось медичне, 'качок' просто мовчить, у в?кно дивиться.
Як там удома без не? впоралися? Хоч би нормально, не маленьк? вже, розберуться. Трохи вол? ?м нав?ть до смаку, в?дпов?дальн?шими будуть. Холодильник не порожн?й лишила, вказ?вок надавала:
Треба би к?шку зводити до ветеринара, зда?ться грижа у не?. Ще щось треба було зробити терм?ново, щось треба, що?.. Зателефонувати кудись: Ох, д?стали б?знесмени: Хитр? вс?: Ще й на моб?льному грош? вс? виговорила:
.
Колеса вже не стукотять. Пахне кавою.
- Мадамочко! Вам каву в л?жко чи в чашечку, як вашим сус?дам?
- В чашечку, а пот?м у л?жко, будьте ласкав?! Не дасте й поспати, турботливий ви наш!
- Така наша служба! А спати на заход? сонця - голова бол?тиме!
- А раптом у мене грошей не вистачить заплатити за ваш серв?с, ? я тихо втечу?
- Од нас не вт?кають! У нас у кажному купе по секьюр?т? сидить! - сказав в?н ? п?дморгнув сус?дов? знизу.
- У вас грошей не вистачить мене оплачувати! - в?дпов?в той стримано, але дружелюбно, - Дай ж?нц? кави, що ти голову морочиш - холоне ж!
- У гарячих пров?дник?в холодно? кави не бува?! Я ж ?? в руках тримаю! Та нате вже, що ж я - садист який?! - театрально обража?ться 'Карлсон!'
- Дякую, дорогенький, не ображайтесь! Ми Вас уже любимо! Куди ж ми без Вас до завтра? - миролюбно сказала Марина ? ковтнула розчинно? зал?знично? кави.
Пров?дник зробив вигляд, що ще не зовс?м вт?шений сказаним, ? ретирувався.
- Хочете бутерброд? - раптом спитав знизу хлопець, - що Ви саму каву?
- Перепрошую, як вас називати? - спитала Марина зам?сть в?дпов?д?, звертаючись згори до обох, - А то якось незручно, нам же ще ?хати та ?хати. Мене звуть Мариною.
- Я - Антон. Спускайтеся, перекусимо, - не збився з теми сус?да.
- А я - Д?на, - в?дрекомендувалася д?вчина, в?дкладаючи товсту книжку в б?к.
На обкладинц? мигнула назва: 'Дитяч? ?нфекц??'. Зрозум?ло - доктор. Схожа. Сувора така. Тому що молода. Хоче видаватися старшою та сол?дн?шою. См?шн? вони, молод?.
Марина подала Антонов? свою чашку, уперлася обома руками у верхн? полиц? та спустилася вниз.
- Дуже незручно, але я так б?гла на потяг, що не було жодно? хвилинки заскочити по продукти в дорогу. Маю лише п?в пачки печива, - винувато сказала вона.
- А я на н?ч взагал? не ?м, тренер по ф?тнесу надто категоричний! - сказала Д?на ? стала пити голу каву.
Антон мовчки розр?зав св?й чималий бутерброд з ковбасою на три частини ? р?шуче розклав ус?м на серветки по шматку. Б?льше н?хто не заперечував.
- Пом?дор, вибачайте, один. Але великий, - ? в?н вправно розд?лив його ножем на три р?вн? частини по 120 градус?в, чим трохи здивував Марину. У не? теж це виходило автоматично легко ? просто, бо звикла все д?лити на трьох - на себе ? на д?тей. Так вже повелося. Ран?ше малим д?ставалися кращ? шматочки, але пот?м, коли вони стали п?дростати ? пом?тили це, вдалися до протесту - все пор?вну! Довелося здатися - дво? проти одного. Так ? звикла.

*
Поки ?ли ? перекидалися репл?ками н? про що, потяг знову рушив. Кольорове к?но, що мигот?ло за в?кном, пов?льно перетворилося на чорно-с?ре з р?дкими цятками вогн?в. Д?на знову вляглася ?, сказавши, що ?де здавати доленосний екзамен, взялася за книжку. Весь ?? вигляд заявляв про те, що оточуюч? мали би створити ?й умови для усп?шного навчання.
Марина подумала, що 'доктор', мабуть, ?дина дитина у л?тн?х батьк?в, яка звикла робити погоду вдома. Бува?. А може, вся ця поза в?д нев?дпов?дност? в?ку та тенд?тно? статури тому ?м?джев?, з яким 'доктор' хоче злитися? Та Бог ?з нею! Хай чита?.
П?сля кави, попри п?зн?й час, Марин? спати б?льше не хот?лося. Сид?ли тихо, як ? подоба? у б?бл?отец?. Вона - ближче до дверей купу, думаючи про сво? ? дивлячись у 'завагоння' пом?ж розсунутими б?лими ф?ранками. Антон - б?ля в?кна, читаючи якийсь журнал з тих, яки не купив би н?коли, якби не перспектива змушеного безд?лля в потяз?.
Денна спека зм?нилася прохолодою. Н?чний б?г охолоджував потяг.
Знову станц?я. Пров?дник з кимось весело спереча?ться на перон? на сво?му суржику. Зм?ст розмови можна приблизно вгадати за мелодикою репл?к. Ц?каво, коли в?н все ж таки пред'явить рахунок? Дивний якийсь, см?шний, але видно, що добрий ? не озлоблений на життя взагал? та на сво?-кол?сне окремо.
- Треба продихатися. Наступна станц?я години через три, не ран?ше, - тихо, щоб не сполохати 'Дитяч? ?нфекц??', сказав Антон чи то Марин?, чи просто розм?рковуючи вголос.
- Точно, в?д цих купе ? до клаустрофоб?? недалеко, - тихо в?дпов?ла вона.
В?н д?став цигарки з кишен? п?джака, що вис?в на трепел?, ? глянув на Марину з запитанням в очах. Та кивнула ? д?стала з сумки сво?.
Спустилися на перон. Маленька станц?я, прим?щення вокзалу десь далеко, навпроти середини потягу, метушня посадки теж десь там. Тихо. З дитинства знайомий запах шпал. Цв?ркуни в придорожн?й трав? старанно свердлять тишу:
Закурили, дивлячись у н?куди. Мовчали, хоча природн?ше було б поговорити п?сля тиш? 'б?бл?отеки'. Але про що? Звична балаканина про життя та його проблеми? Нав?що? Краще вже помовчати.
Марина завжди носила з собою цигарки. Але палила дуже р?дко. Н?коли в?д безд?лля, н?коли за компан?ю. Х?ба що, коли нерви надто напружен?. Палила сама з собою, щоб подумати. Чому п?ддалася зараз? Адже на лице комб?нац?я 'в?д безд?лля + за компан?ю': Роздуми ?? перервав рад?сний зойк пров?дника, який ?шов в?д сус?днього вагону:
- Агааа! Мадамочка! Ви тут, моя рад?сть?! Утекти хот?ли? Од нас не втечеш! Молодець, секюр?т?! Не одпускай цю пасажирку! Вона моя заручниця!
- ?д?ть у баню! - жартома в?дпов?ла йому Марина.
- Мадаамочка! Отето прогрес у наших стосунках! А ви спеку добре переносите?
- Я - зал?зна лед?! - сказала Марина, - А гарячого зал?за краще не торкатися! Хто розум??, нав?ть банн? в?ники, зв'язан? проволокою, не купують з обережност?! - театрально в?дпов?ла вона.
- - Ух! - сказав багатозначно пров?дник, в?дкрив рота ? задумався, як би продовжити бес?ду, але тут вм?шався Антон:
- - Не напружуйся. Тоб? ще н?ч працювати.
- Пойняв! - п?дморгнув 'Карлсон' ? знову п?шов потеревенити з пров?дницями-сус?дками.
Мовчання було порушене.
- См?шний в?н, не зловредний. Артист по натур?, - сказала Марина, дивлячись всл?д любителю заручниць.
- Так, хороший мужик, я його знаю, не вперше разом ?демо, - п?дтвердив Антон.
- Часто ?здите? Ось я р?дко. Я людина домашня. Д?м, робота, д?ти.
- Доводиться останн?м часом. З тих п?р, як машину продав. Я в посольство ?жджу. Оформлюю ви?зд на ПМЖ. У мене теж д?ти. Два пацана. Три та дев'ять рок?в.
- Ого! Як? велик?! Я б ? не подумала. Молодий Ви ще.
- Тридцять один вже, - сказав Антон ? п?дпалив другу цигарку.
Смикнувся ? зарип?в м?жвагоннями потяг. Пров?дник, п?дб?гаючи до в?дкритих дверей вагону, прокричав:
- Заручниця ?з супроводом! Прошу п?днятися до вагону! Потяг руша?!
Марина п?днялася, Антон легко заскочив за нею з недокуреною цигаркою в руц?. Пров?дник закрив двер? ? рушив до свого купе.
- Може, вам ще кави? - спитав, озирнувшись на них.
- Чаю, - сказала неспод?вано для себе Марина.
- ? мен?, - затягнувшись, погодився Антон.
- Пиво, гор?лка, коньяк?
- Ча-ю! - недвозначно повторила Марина.
- Ясно-ясно! Не заважаю! - заметушився 'Карлсон' ? закрив за собою дверцята до вагону.
Знову тиша. В?н курив. Вона дивилася за в?кно, н?би можна було щось побачити в уже чорн?й ноч?, ? точно знала, що йти не треба. В?дчувала - крутиться щось непросте всередин? у цього на вид ц?лком благополучного хлопця, батька вже чимало? родини. Через в?д'?зд з батьк?вщини? Непросте р?шення. Але ж не в?н перший. Щось тут ?нше. Було зрозум?лим - в?н хоче говорити. Але поки що не зна?, як. ? говорити саме з нею, а не, наприклад, з Д?ною, щоб убити дорожн? години. Чому? Вона все ж таки старша. Може, хоче щось спитати? Чи просто виговоритися? Це так часто трапля?ться в потягах, коли в дороз? н?ч ? частину дня: Ц?каво, а в потягах, як? повзуть тиждень, теж таке бува?? Там феномен безсл?дного зникнення волого? в?д сл?з 'жилетки' дещо розтягнений.
?? не переобтяжували чуж? одкровення, хоч ? нер?дко траплялися. Це додавало ?й розум?ння життя, було грунтом для довгих роздум?в ? власних висновк?в. Але давати поради вона завжди опасалася, нав?ть коли ?х просили. Чи то не вважала себе в прав?, чи то не хот?ла бути винною.
Що у нього може бути не так? Вигляда? на п'ять з плюсом. Осанка, мускули, стрижка, дорогий спортивний костюм, в купе на трепел? - пристойний д?ловий костюм, на стол? - шк?ряна барсетка, в н?й ново? модел? моб?льний, родина, д?ти: Все вклада?ться в схему стаб?льност? та достатку. Але щось, якась др?бничка, пом?чена Мариною, випадала з лог?чного портрету. Яка саме? На 'кота' не схожий, хоч ? м?г би. Виходить, в родин? все добре, н?чого не шука?. Що ж не так? Оч? розумн?, вдумлив?, але сумн?. А може, втомилася людина? У само? як? оч? п?сля в?дрядження?
В?дкрилися двер?. Турботливий 'Карлсон' промовив:
- Ваша д?вчина вже спить. А в тамбур? чай пити - це збочення! ?д?ть до мене в купе пров?дник?в. Я вам там поставив. А я п?ду вздр?мну у перше за ст?нкою. Т?ко пляшки з алкоголем, що у мене п?д полицею, порахован?, мадамочко!
- Ну, не задушити вас красиво?! - спитала в ран?ше обран?й манер? Марина, - Як? пляшки?! Я ж за кермом! А за пропозиц?ю дяку?мо. Чаю вип'?мо ? спати п?демо.

*
Вперше у житт? Марина сид?ла б?ля в?кна в купе пров?дник?в. Антон влаштувався поруч. На столику - дв? склянки чаю в п?дстаканниках. В кожному по пакетику з заваркою, дв? ниточки з бирками звисають назовн?. Дивне маленьке помешкання з одн??ю спальною полицею, п?дв?сною шафкою для посуду, з якимись коробками п?д ногами. Дивно потрапити в середину того, що бачив ран?ше лише ззовн?. А це чи?сь життя. На столику стояв дешевий пластмасовий будильник. Стр?лки дружньо дивилися вгору, притиснувшись одна до одно?.
- Мо? вже сплять, мабуть, - сказала Марина, - хот?ла подзвонити з дороги, грош? на рахунку зак?нчилися.
- Я можу принести св?й моб?льний, спробу?мо, якщо хочете, - сказав Антон.
- - Та н?, не будемо ?х лякати, мабуть, вже сплять. Завтра вже наоб?йма?мося. Два дн? не бачилися, вже скучила. Звикли ми завжди разом. Не часто ?ду з м?ста, щоразу хвилююся.
- А я намагаюся не хвилюватись, переконую себе, що все там буде добре. Адже в?д мо?х думок все одно н?чого не зм?ниться.
- Чолов?ки влаштован? трохи ?накше, - посм?хнулася Марина, - ? пот?м - у них ? 'тили', котр? в?дпов?дають за внутр?шню стаб?льн?сть.
Марина п?дтягла ближче стакан, висипала туди цукор з пакуночка, тихенько пом?шала ложечкою. Антон не в?дпов?в, сид?в, задумливо дивлячись на стр?лки. Пот?м простягнув руку ? взяв будильник. Було п'ять хвилин п?сля оп?вноч?. В?н перев?в годинник на десять хвилин назад ? поставив його на м?сце. Марина пом?тила уздовж внутр?шньо? сторони його л?во? руки вище зап'ястка довгий шрас - не св?жий, але явно не надто давн?й.
- У мене р?к тому померла дружина, - сказав в?н хриплувато.
Марину н?би перевернуло на каруселях догори ногами ? знову поставило на м?сце. Намальована ?? уявою гармон?йна картинка про цього хлопця раптом попливла ? розмазалася.
- Я вир?шив по?хати до Америки. У мене там двоюр?дний брат з родиною. Вс? формальност? вже виконано. Це остання по?здка до посольства. Вир?шу попутно з квитками - ? все. За два тижн? буду вже там. З д?тьми.
В?н, наче, ? не чекав в?дпов?д?. Просто такий переломний момент у житт?, ? потр?бно п?дбивати п?дсумки. ? бути чесним з собою. Але безглуздо розпов?дати соб? самому про себе ж. А так легше.
Марина мовчки дивилася на Антона, трохи схиливши голову на б?к. М?ж ?? бровами з'явилася вертикальна зморшка, яка зазвичай ?? засмучувала. Так дивляться люди, коли розум?ють, що ?м кажуть шось дуже важливе, але чи то не знають чужинсько? мови, чи ще не дуже ч?тко сприймають особливост? мови сп?врозмовника, тому намагаються отримати з ситуац?? чим б?льше несловесно? ?нформац??.
- Вона два роки хвор?ла. З тих п?р, як народила молодшого. Ми нав?ть не одразу зрозум?ли, що трапилося. А тепер я ? не знаю, що було страшн?шим - два роки боротьби з нею за не? чи цей останн?й р?к порожнеч? та боротьби за нас:
- Можете палити, - сказала Марина, побачивши, що Антон крутить в руках пачку цигарок.
- Зна?те, я ран?ше не палив. Нав?ть, коли служив у спецназ?. ? пот?м, коли служив у Французькому ?ноземному Лег?он?, де й воювати доводилося. Я рано одружився, одразу п?сля арм??. Ми училися в одн?й школ?. А як повернувся, побачив, якою вона стала, н?чого не м?г з собою вд?яти. ? затягнув ?? до РАГСу, щоб н?хто не перехопив.
В?н закурив, знову взяв будильник. П'ять хвилин п?сля оп?вноч?. Знову перев?в на десять хвилин назад ? став дивитись на секундну стр?лку. Коли та зробила коло, поставив будильник на м?сце ? продовжив:
- Жили ми класно. Вс? заздрили. Коли народився старший, я працював добу через дв? в охорон? одн??? круто? ф?рми, але вступив до ?нституту на заочний. Сам хот?в, ? батьки так нац?лювали - обо? викладач?. Не думав я все життя чуже добро охороняти. Але свого поки що було надто мало. А в?чно коп?йки рахувати не хот?в, надивився я на це. ? тут випала нагода правдою-неправдою завербуватися в той ?ноземний Лег?он. Об?цяли пристойн? грош?, плюс - ще раз перев?рити, чого ти вартий, та й св?т подивитися: Це був шанс не загубитися в пров?нц??, зробити перший крок. Правда, ? ризик був великий. Дружина в?дмовляла, боялася за мене, але я так вир?шив. Батьки поз?тхали, але теж змирилися ? об?цяли допомогти родин?, поки мене не буде. Все одно мене не в?дмовити - як вир?шив, так ? зроблю. Що вже там було дал? - окрема ?стор?я. Всяке бачив.
Я повернувся через два роки - лишень дослужився до капрала, як був поранений ? став перед вибором. Думав спершу про можлив?сть французького громадянства п?сля необх?дно? вислуги, але вир?шив повернутися. Сумував дуже. При?хав живим, з деякими грошима на рахунку. Чого ще? Господи, як? ми тод? були щаслив? утрьох! Розкрутив помалу св?й б?знес, купив машину, квартиру. М?сто наше, зв?сно, не столиц?, але люди з головою ? тут можуть дечого досягти. Правда, ?нститут так ? не зак?нчив, не до того вже було. Син п?дростав, дружина все красив?шою ставала. Була для нас фе?ю домашнього затишку. Правда, хот?ла ще доньку, для себе, як вона казала.
- Так, доньки - це добре, - сказала Марина, щоб заповнити паузу.
- Коли старшому було майже п'ять, у нас народився другий син. Гарненький, здоровий хлопчик, схожий на не?. Що ж, нехай буде хлопчик! - вир?шили ми вс?. Може, колись ?ще д?вчинкою обзаведемося. ? дружина, н?би, не засмутилася, хвалилася нам у в?конце ще з пологового будинку, слала чудов? записочки. Але коли повернулася додому, почали в?дбуватися дивн? реч?. Вона перестала визнавати старшого сина. Це було жахливо. Спочатку мен? здавалося, що затягнувся якийсь недоречний жарт. Але час показав явне в?дхилення. Старший ?? дуже дратував сво?ми питаннями, ? нав?ть сво?ю присутн?стю. Дружина ставилася до р?дно? дитини, як до чужо?, зайвому ? нав?ть небезпечному для немовляти. Дитина була шокована. Я теж. Дивно, що в присутност? чужих людей, як? приходили прив?тати з новонародженим, вона поводилася ц?лком нормально, на старшого просто не звертала уваги, але без чужих очей ставала нав?ть агресивною. На мо? запитання в?дпов?дала так: 'У мене не було ран?ше д?тей. Я не знаю, зв?дки ти прив?з цього дармо?да! Нехай ? близько не п?дходить до мого синочка! Досить ? того, що живе з нами в одному будинку!'
- Господи: - прошепот?ла Марина. - Я чула, що у ж?нок бува? п?сляпологовий стрес, вони нав?ть ?нколи в?дмовляються годувати новонароджених, нервують, плачуть, але щоб так:
- ?? стан то покращувався, то пог?ршувався. Особливо вимотували нас дн?, коли м?сяць бував уповн?. Л?кар? сказали, що це шизофрен?я. Не найтяжча з форм. Агресивн?сть на словах - це ж не ф?зична: Возили до бабок. Т? шепот?ли, викочували яйцем, л?кар? призначали транкв?л?затори: ?нколи ми нав?ть ходили в гост?. При чужих вона поводилася нормально, певн? ?? фрази сприймалися, як екстравагантний гумор:
Марина слухала в оц?пен?нн? ? вже не намагалася розбавляти сво?ми репл?ками його монолог.
- Мо? серце розривалося за старшого сина. В?ддав його до спортивно? школи сх?дних ?диноборств, де ран?ше тренувався ? сам. В?н був завантаженим школою, тренуваннями, спортивними зборами, я часто брав його з собою на роботу, в недалек? в?дрядження, ми багато розмовляли, ? обидва в?рили, що ЦЕ у не? минеться, як мина? затяжна хвороба. Ми переконували себе, що вс? хвороби рано чи п?зно проходять.
Антон загасив цигарку об коробку с?рник?в, що лежала на столику. Марина знала, що в?н зараз зробить - на будильнику знову було п'ять хвилин п?сля оп?вноч?. ? час знову слухняно повернувся назад у його сильних руках.
- П?сля того, як вона кинулася на мене з ножем, - сказав в?н ? глянув на св?й шрам, - я найняв хатню роб?тницю - боявся залишати ?? саму. А одного разу вв?йшов до спальн? ? побачив направлений на мене п?столет. Врятувала реакц?я, напрацьована в арм?? - я кинувся на п?длогу, ? куля вибила в?тражне скло у дверях за мо?ю спиною. Тод? я сказав, що доведеться л?кувати ?? в стац?онар?. Сус?ди, почувши вистр?л, викликали м?л?ц?ю. Я довго вибачався ? пояснював, що сам випадково не поставив зброю на запоб?жник: Показав ус?х член?в родини живими, написав пояснення - добре, що дозв?л на зброю у мене був. Дружина вела себе спок?йно ? п?дтверджувала м?л?ц?? все, про що я говорив. А наступного дня мен? на роботу зателефонувала хатня роб?тниц? ?, ридаючи, пов?домила, що коли вона з молодшим сином п?шла на базар, а старший був у школ?, дружина закрилася на кухн? ? вв?мкнула газ. ?? не врятували.
В?н замовк, втупившись сухими очима на недопалок. Марина подумала, що краще б йому було виплакатися. Антон взяв склянку з холодним несолодким ча?м ? випив залпом, як п'ють гор?лку. Завмер, пот?м видихнув.
- Хто зараз з Вашими д?тьми? - спитала Марина.
- Вони сам?. Не дивуйтеся. Зв?сно, молодший ще малий, щоб залишатися на самот?, проте старший дуже в?дпов?дальний. ? на всяк випадок в?н зна?, до кого звернутися. Нам н?кого не треба. Дорогою до школи в?н заведе брата у дитсадок. Ввечер? забере. ?ж? я ?м на два дн? залишив у холодильнику. Молодший вже майже не згаду? про маму. Старший говорить про не? р?дко. Але якось на кладовищ? сказав, що простив ??. Тому що в не? тод? вселився б?с, ? вона н? в чому не винна. В церкв? правити заупок?йну службу в?дмовилися. Я не м?г наполягати. Я тод? н?чого не м?г. Винив у всьому себе.
В?н потягнувся за будильником. Марина поклала свою руку згори на його ? пов?льно притисла ?? до столу. ?? рука була майже удв?ч? меншою, але Антон п?дкорився.
- Все минуло, - сказала вона тихо, - що минуло, те вже не зм?ниш.
В?н опустив голову ? завмер. В на п?всут?нках т?сненького купе ?й здалося, що в кутику його ока, ближче до перен?сся, блиснула сльоза. А може, то був в?дблиск л?хтаря, що мигнув за в?кном. Так вони просид?ли якийсь час. ?? рука ставала все тепл?шою, а його пульс, який спочатку колотився п?д ?? великим пальцем, став пов?льним ? р?вним, як у добре тренованого спортсмена.
Вона в?дпустила його руку, сама взяла будильник ? виставила на ньому першу годину ноч?.
- Ти шульна, - чи то спитав, чи констатував в?н.
- Ти теж, - в?дпов?ла Марина майже беззвучно.
- Я мушу п?дняти пацан?в. Це моя головна мета. Мен? для себе жити не можна. У них б?льше н?кого нема?. ? нам н?хто не потр?бен. Ми й так прорвемося.
- Я розум?ю. Але ти не правий. Точн?ше, не зовс?м правий. Д?ти виростуть. Це трапля?ться так швидко, коли озира?шся на прожит? роки, пов?р мен?. ? не можна ставити не соб? хрест, присвятивши себе лише ?м. По-перше, усв?домлювати таку жертву - надто важка ноша для д?тей. По-друге, одного разу вони скажуть, що не вимагали цього в?д тебе, ? що це було тво? особисте р?шення. Пот?м 'зроблять ручкою' ? п?дуть у сво? доросле життя, залишивши тебе на самот?. А по-трет?, чому ти дума?ш, що ?м потр?бна саме така, суворо чолов?ча родина? З якого досв?ду вони зможуть пот?м побудувати власн? родини?
- Я стараюсь дати ?м все. М?й б?знес помалу крутиться, грош? капають, я тепер б?льше буваю вдома, ми розмовля?мо, чита?мо книжки, нав?ть ?здимо на риболовлю. Я л?кую собою ?хн? рани, а ними - сво?. Нам добре разом. Нам н?кого не треба. Н?кого! Зна?ш, як мене тепер називають у м?ст?? 'Мужчина-шанс!' Класна парт?я, х?ба що ? один невеличкий м?нус - дво? д?тей. Та ще й ?з поганою спадков?стю в галуз? псих?атр??: Ти дума?ш, не було за цей р?к 'п?дкат?в' до мене? Особливо, коли д?зналися, що я з?брався ви?хати? Я ?м не в?рю. Не в?рю, що комусь потр?бн? мо? д?ти! Грош?, машина, дах, в?за - так, запросто. Але нам це нав?що? Я вир?шив рубати канати ? ?хати в Америку. Там все почнемо з нуля. Я роботи не боюся. На крайн?й випадок - п?ду в арм?ю. Мен? не звикати.
- А х?ба я кажу, що тоб? потр?бно терм?ново одружуватися з першою л?пшою? Я що не розум?ю, як це важко, ? яка на тоб? в?дпов?дальн?сть? Але ж не можна ставити на соб? хрест. В т?й сам?й Америц? народ у тво?му в?ц? т?льки почина? оформлювати стосунки та заводити д?тей.
- Зна?ш, я майже щовечора, коли пацани засинали, ходив у тренажерку. Я б, мабуть, з глузду би з'?хав, якби не вимордовував себе там зал?зом. Мен? це допомагало краще думати. Чи взагал? не думати, а просто приходити додому ? падати без сил. Але ось уже м?сяць, як в?дмовився ? в?д цього. Мене стали там сватати. Нав'язливо до противного. Скажи чесно - 'Мен? тут нестерпно, а тоб? все одно ?хати, давай вир?шимо по-дружньому, ? ти мене зв?дси витягнеш!' Я ж нормальна людина, можу й допомогти. Ф?ктивний шлюб чи як воно там: Але нав?що при цьому ?м?тувати почуття? Не в?рю. Н?кому не в?рю!
- Пробач ?х ус?х, Антошо. ? себе пробач за все, в чому винний ? в чому н?. Так треба. ? тоб? стане легше. Т?льки щиро, в?д душ?. Закрий оч? ? скажи - 'Я прощаю вас! Прост?ть ? ви мене! Я прощаю себе! Я люблю себе!'
- А д?тей?
- ? д?тей люблю, скажи. Можеш це ? не промовляти вголос.
В?н подивився на не? недов?рливо, пот?м закрив долонями обличчя ? замовк. Марина в?дчувала, як в?н бореться з собою ? з? сво?м минулим.
У не щ?льно прикритих дверях з'явилося заспани обличчя пров?дника. Ледве в?н в?дкрив рота, Марина показала йому кулак. Антон продовжував сид?ти, сховавши обличчя в долонях, н?би так ? заснув. Пров?дник п?дв?в оч? у стелю, знизав плечима, прикрив двер? ? слухняно зник у сус?дньому купе.
.
- Антошо! - пошепки сказала Марина ? потягнула його долон? вниз.
В?н дивився на не? довго, наче вперше побачив, пот?м простягнув руку, поправив ?й волосся на лоб?, обережно пров?в долонею по волоссю ? раптом, обхопивши ?? обома руками, почав в?дчайдушно ц?лувати оч?, щоки, губи:
Марину н?би знову крутонули на каруселях, але на ноги поставити забули - калатало серце, чи кров у скронях, а може, це потяг так грюкот?в рейками, щоб пров?дник в сус?дньому купе не чув гурк?т двох ошал?лих сердець за тонкою ст?нкою: У Марини, зв?сно, були до себе деяк? питання, але карусел? перевертали ?? знову ? знову, ? точкою стаб?льност? тут здавався лише в?н - сильний, над?йний, щирий:
.
Прогрим?в зустр?чний товарний. Замигот?ли л?хтар?. В купе стало св?тл?ше. На будильнику - друга ноч?. По коридору протупот?в пров?дник. Антон знову поправив Марин? волосся на лоб? ?, дивлячись ?й у в?ч?, набрав у груди пов?тря, щоб щось сказати, але вона приклала палець до його вуст:
- Спати! Спати-спати! ?ди. Я зараз.

*
Потяг зупинився. Марина вийшла на перон трохи вр?вноважитися. Н?ч. Тихо. 'Карлсон' позира? на не?, мовчить. Вона д?стала цигарку, в?н простягнув запальничку.
- Обража?теся чи нездоров?? - спросила вона тихо.
- Здоровий-здоровий! Уже не знаю, як з вами ? балакать: От дамочка попалась - жел?зного мужчину доконала, а з виду така соб? м?лкая:
- Чого це я його доконала?! - спитала суворо.
- Та я ж його земляк. Я птах невеликий, а про нього в город? багато хто зна?. ? про горе його, ? про проч?? детал?. ? до мене в?н уже не раз попада? у вагон. Не говорить в?н з женщинами! Н?коли не говорить! 'Да-н?т', 'спас?ба-пожалуста' - ? все. Аж жалко дивитись на хлопця! ? як ви його розколдували?! Я аж обрадувався, хату вам свою уступив, може, думаю, домовитеся:
- Н?, я Вас все-таки задушу, - втомлено сказала Марина, - ось саме ? св?дк?в нема?, н?ч: Що Ви таке вигадали?! Я його на дев'ять рок?в старша! У мене доньки - баришн?! Дорослий дядько, симпатичний такий, а такий з?псований!
- Мадамочко, я не перший год пров?дником! Я всяке бачив! Я бувалий! От т?льки мене ще н?хто не душив: Було - об?крали, було по морд? надавали, а от щоб задушить в об'ят?ях - не було! Душ?ть! Я согласний!
- Н?, раз 'согласний' - не буду. Та й потяг он руша?, не встигну. П?ду я спати, розслабтеся. Дякую за чай!
П?днялася до вагону, зайшла в сво? купе. Антон спав нагор?, на ?? полиц?. Знизу було постелено. Не ворухнувся, коли прокотилися важк? двер?. Марина поправила ковдру на 'л?кар?', лягла навпроти. П?д подушкою намацала св?й гаманець ? папку з документами, усм?хнулася. Згадала безсмертну фразу з безсмертного американського ф?льму: 'Я подумаю про це завтра!', обхопила обома руками подушку ? заснула.

*
Ранок був загальним, звичайним, без незручностей, здавалося, що купе пров?дника просто наснилося. Коли вони утрьох з Антоном ? Д?ною пили чай з рештками Марининого печива, прийшов 'Карлсон' ? дуже вв?чливо нагадав, що пора здавати пост?ль, скоро Ки?в.
- Ск?льки з нас за чай та ?нше? - спитав Антон, д?стаючи гаманець.
- Точно! ? з мене ск?льки - за квиток ? решту, бо я вже й забула! - захвилювалась Марина.
- Мадамочко! Ц??? ноч? Ви подарували мен? життя, коли передумали мене удушать! Як? можуть бути м?ж нами рахунки?! - щиросердно продекламував 'Карлсон'.
- Ви що - з глузду з'?хали?! - розгубилася Марина ? простягнула йому одну велику купюру, варт?сть яко?, на ?? думку, мала би покрити вс? ?? дорожн? витрати. Схоче - дасть трохи решти. А н? - то так ? буде. Все одно решта грошей у не? зелен?, та й тих небагато.
- А ну, дай гляну! - простягнув руку до купюри Антон, - Та вона у тебе фальшива!
У Марини перехопило подих. 'Спок?й! Т?льки спок?й! В?зьме ? зелен?, куди в?н д?неться! ? де ж це мен? ?? п?дсунули?' - пронеслось у не? в голов?.
Пров?дник завмер у дверях, 'л?кар' насупила брови, нахилила голову на б?к ? спостер?гала розвиток под?й. Антон д?став з барсетки ручку.
- Ти впевнений, що фальшива? - спантеличено спитала Марина.
- А ми зараз перев?римо. Я ж комерсант! У мене ручка спец?альна ?, з Н?меччини прив?з! Тестова.
В?н взяв купюру, щось на н?й написав по д?агонал? ? простягнув Марин?.
'Ти повернула мен? життя!' - прочитала вона напис р?вним упевненим почерком. Пов?льно п?двела погляд на Антона - в?н посм?хався. Св?тло та щиро. Вона теж посм?хнулась ? знову знизала плечима. Пров?дника в дверях уже не було.
- Залиш соб? на пам'ять. Я заплачу за тв?й квиток, для мене це коп?йки. Дозволь мен? таку др?бницю?
- А за м?й чай - теж заплатиш? - хитро спитала здивована незрозум?лим ходом под?й Д?на.
- Пошарю по кишенях, може, вистачить, - посм?хнувся Антон.

*
Коли Марина д?сталася дом?вки, доньки кинулись об?йматися ? одна поперед одною розпов?дати сво? новини за час ?? в?дсутност?. Роздала сувен?ри, вибачилася, що мало, н?коли було по крамницях. Умилася з дороги. С?ли пити чай. Кр?м печива та сиру, на тар?лц? лежало ще велике яблуко, охайно розр?зане на три р?вн? частини, по 120 градус?в кожна. На краю столу Марина пом?тила список тих, хто телефонував за ?? в?дсутност?. Так у них було заведено - щоб не забували говорити про дзв?нки, одразу записували дату, час, хто, нав?що. Проб?гла список очима. Останн?м був 'Дивний дядечко'. Телефонував майже годину тому. Б?льше н?яко? ?нформац??.
- Хто такий 'Дивний дядечко'? - спитала вона здивовано.
- А, цей?! Та десь перед тво?м приходом телефонував, н?с якусь маячню. Ми нав?ть подумали, що помилився номером. Але просив Марину. Без по-батьков?, - зв?тувала молодша.
- А що хоч говорив? - ще б?льше здивувалась вона.
- Сказав, що грош? правильн?, чи нормальн?, не пам'ятаю, - защебетала молодша, - а чорнила для приколу. Зда?ться, так.
Марина завмерла з чашкою в руках. Пот?м поставила ?? на ст?л, швидко встала, знайшла в сумц? гаманець, д?стала злощасну купюру. Чиста! Покрутила з обох бок?в - абсолютно чиста! Н?якого напису. Нав?ть шкода стало, такий був сувен?р!
- Н?чого соб?! - тихо промовила вона.
- Мам, ти що? - здивувалася старша.
Марина сид?ла мовчки, опустивши руки на кол?на, розглядала грош? ? посм?халася.
- Да, мам, в?н ще спитав, як? у мене оц?нки з англ?йсько?! Теж мен?: Можна подумати! А я тут йому й кажу - зараз ващ? в мод? японська! А в?н засм?явся, вел?в чмокнути маму ? пов?сив слухавку. Ну, то я так ? написала - 'Дивний'. Мам, а хто це був?
- 'Мужчина-шанс'. Т?льки не наш, - посм?хнувшись, в?дпов?ла Марина.
- Мам, пий вже чай, бо холоне! - сказала старша, п?дозр?ло позираючи на мат?р.
- Дякую, сонечко, я ? холодний люблю!
Вони подивились одна на одну ?, не змовляючись, об?йнялись ус? тро?:
 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи