Предыдущая   На главную   Содержание   Следующая
 
ШАНС
 
*
Увірвавшись на вокзал невеличкого містечка за хвилину до відправлення Київського потягу, Марина зрозуміла, що стояти в черзі за квитком уже ніколи. Вона кинулася до виходу на перон. Через широко відкриті двері вокзалу було видно її потяг, що підтверджував напис на найближчому вагоні.
- Візьміть! Ніколи в касу! – захекавшись, швидко випалила вона провідниці.
- Начальник потягу в третьому вагоні, - махнула та рукою праворуч.
Марина побігла далі. Добре, що відрядження було недовгим, лишень два дні, і в її невеликій сумці було найнеобхідніше. Сьомий, шостий, п’ятий, четвертий… Провідники підіймаються в вагони, позирають уздовж потягу.
Тритій! Фух… Відкриває рота, набирає повітря…
- Та сідайте вже, потім розкажете! І так бачу, що я ваш останній шанс! – подає їй руку доброзичливий на вигляд невисокий, добре вгодований чоловік «в повному розквіті сил», схожий на Карлсона, але без пропелера.
- У мене квитка немає.
- А гроші є?
- Є! На квиток вистачить.
- Так я вам тут продам, залазьте вже, бачите – рушаєм!
Відхекавшись в коридорі, Марина зачекала, коли провідник закриє двері вагону і пройде до себе.
- Скільки з мене до столиці?
- Ідіть у друге купе. Вибирайте верхню полку. Гроші за все разом оддасте – постіль, чай, коньяк, масаж…
- Ага, і сауну з басейном не забудьте порахувати! – хмикнула Марина і пішла шукати своє місце.
Як же добре, що встигла! Інакше сиділа б іще годин вісім на вокзалі чи блукала би цим непривітним містечком, а опівночі – на пасажирський, який повзе так повільно, що наступний день можна було б викреслити з життя. Ні, їй однозначно пощастило. Хіба що не встигла купити поїсти. Але то не біда, якось дорогою. Правда, і їсти зовсім не хочеться, одне бажання – впасти і заснути. Класно, що полиця верхня, не треба чекати, поки сусіди насидяться та заповзуть нагору. Все складається чудово!
- Вітаю! Моя полиця – одна з верхніх. Будуть якісь побажання-пропозиції? – звернулася вона до двох осіб, що сиділи внизу.
Ліворуч копалася в сумочці кучерява дівчина років двадцяти трьох з серйозним, дещо зверхнім, виразом обличчя. Праворуч сидів «накачаний» блондин, близько тридцяти років і витирав лоба паперовим носовичком. Дівчина привіталась у відповідь і продовжувала ритися в сумочці. Чоловік відреагував:
- Можу поступитися нижньою полицею.
- Та ні, мерсі. Я саме мріяла впасти і заснути, щоб нікому не заважати. Але, раз Ви такий чуйний, зніміть, будь ласка, матрац з верхнього ярусу, бо не дотягнуся.
«Качок» швидко розібрався з усіма матрацами.
- Хто пастєльку нє вазьмьот, гладкі ночью нє самкньот! – проспівав з коридору провідник і простягнув Марині, яка стояла в дверях, три комплекти білизни в пластикових пакетах.
- Скільки?
- Я ж сказав – всьо патом! Беріть, а то куди я вам кофе подавать буду?
.
Дві доби відрядження, між ними одна ніч, а розмов, а розмов… Знайомі підприємці попросили бути присутньою на переговорах і перекладати зарубіжних компаньйонів, труди її оплатили – нічого скаржитися. Така робота. Ніч у потязі, півночі розмов, два дні біганини… В таку спеку! Спати, спати, спати!
Ще не заплативши ні копійки за залізничний сервіс, Марина переодяглася, поки сусід по купе виходив, потім забралася нагору, засунула сумку на третю полицю, гаманець та теку з документами – під подушку і заснула, ніби провалилася. Її полиця – найзатишніше місце на світі! Ось дорогою сюди була полиця – просто жах після домашнього дивану, і потяг стукотів по голові, а зараз – краса! І провідник – душка, і сусіди без пива та тараньки, цілком милі люди. Дивно тільки, що такі молоді обоє, а весь час мовчать. Кучерява – читає щось медичне, «качок» просто мовчить, у вікно дивиться.
Як там удома без неї впоралися? Хоч би нормально, не маленькі вже, розберуться. Трохи волі їм навіть до смаку, відповідальнішими будуть. Холодильник не порожній лишила, вказівок надавала…
Треба би кішку зводити до ветеринара, здається грижа у неї. Ще щось треба було зробити терміново, щось треба, що?.. Зателефонувати кудись… Ох, дістали бізнесмени… Хитрі всі… Ще й на мобільному гроші всі виговорила…
.
Колеса вже не стукотять. Пахне кавою.
- Мадамочко! Вам каву в ліжко чи в чашечку, як вашим сусідам?
- В чашечку, а потім у ліжко, будьте ласкаві! Не дасте й поспати, турботливий ви наш!
- Така наша служба! А спати на заході сонця – голова болітиме!
- А раптом у мене грошей не вистачить заплатити за ваш сервіс, і я тихо втечу?
- Од нас не втікають! У нас у кажному купе по секьюрітє сидить! – сказав він і підморгнув сусідові знизу.
- У вас грошей не вистачить мене оплачувати! - відповів той стримано, але дружелюбно, - Дай жінці кави, що ти голову морочиш – холоне ж!
- У гарячих провідників холодної кави не буває! Я ж її в руках тримаю! Та нате вже, що ж я – садист який?! – театрально ображається «Карлсон!»
- Дякую, дорогенький, не ображайтесь! Ми Вас уже любимо! Куди ж ми без Вас до завтра? – миролюбно сказала Марина і ковтнула розчинної залізничної кави.
Провідник зробив вигляд, що ще не зовсім втішений сказаним, і ретирувався.
- Хочете бутерброд? – раптом спитав знизу хлопець, - що Ви саму каву?
- Перепрошую, як вас називати? – спитала Марина замість відповіді, звертаючись згори до обох, - А то якось незручно, нам же ще їхати та їхати. Мене звуть Мариною.
- Я – Антон. Спускайтеся, перекусимо, - не збився з теми сусіда.
- А я – Діна, - відрекомендувалася дівчина, відкладаючи товсту книжку в бік.
На обкладинці мигнула назва: «Дитячі інфекції». Зрозуміло – доктор. Схожа. Сувора така. Тому що молода. Хоче видаватися старшою та соліднішою. Смішні вони, молоді.
Марина подала Антонові свою чашку, уперлася обома руками у верхні полиці та спустилася вниз.
- Дуже незручно, але я так бігла на потяг, що не було жодної хвилинки заскочити по продукти в дорогу. Маю лише пів пачки печива, - винувато сказала вона.
- А я на ніч взагалі не їм, тренер по фітнесу надто категоричний! – сказала Діна і стала пити голу каву.
Антон мовчки розрізав свій чималий бутерброд з ковбасою на три частини і рішуче розклав усім на серветки по шматку. Більше ніхто не заперечував.
- Помідор, вибачайте, один. Але великий, - і він вправно розділив його ножем на три рівні частини по 120 градусів, чим трохи здивував Марину. У неї теж це виходило автоматично легко і просто, бо звикла все ділити на трьох – на себе і на дітей. Так вже повелося. Раніше малим діставалися кращі шматочки, але потім, коли вони стали підростати і помітили це, вдалися до протесту – все порівну! Довелося здатися – двоє проти одного. Так і звикла.

*
Поки їли і перекидалися репліками ні про що, потяг знову рушив. Кольорове кіно, що миготіло за вікном, повільно перетворилося на чорно-сіре з рідкими цятками вогнів. Діна знову вляглася і, сказавши, що їде здавати доленосний екзамен, взялася за книжку. Весь її вигляд заявляв про те, що оточуючі мали би створити їй умови для успішного навчання.
Марина подумала, що «доктор», мабуть, єдина дитина у літніх батьків, яка звикла робити погоду вдома. Буває. А може, вся ця поза від невідповідності віку та тендітної статури тому іміджеві, з яким «доктор» хоче злитися? Та Бог із нею! Хай читає.
Після кави, попри пізній час, Марині спати більше не хотілося. Сиділи тихо, як і подобає у бібліотеці. Вона – ближче до дверей купу, думаючи про своє і дивлячись у «завагоння» поміж розсунутими білими фіранками. Антон – біля вікна, читаючи якийсь журнал з тих, яки не купив би ніколи, якби не перспектива змушеного безділля в потязі.
Денна спека змінилася прохолодою. Нічний біг охолоджував потяг.
Знову станція. Провідник з кимось весело сперечається на пероні на своєму суржику. Зміст розмови можна приблизно вгадати за мелодикою реплік. Цікаво, коли він все ж таки пред’явить рахунок? Дивний якийсь, смішний, але видно, що добрий і не озлоблений на життя взагалі та на своє-колісне окремо.
- Треба продихатися. Наступна станція години через три, не раніше, - тихо, щоб не сполохати «Дитячі інфекції», сказав Антон чи то Марині, чи просто розмірковуючи вголос.
- Точно, від цих купе і до клаустрофобії недалеко, - тихо відповіла вона.
Він дістав цигарки з кишені піджака, що висів на трепелі, і глянув на Марину з запитанням в очах. Та кивнула і дістала з сумки свої.
Спустилися на перон. Маленька станція, приміщення вокзалу десь далеко, навпроти середини потягу, метушня посадки теж десь там. Тихо. З дитинства знайомий запах шпал. Цвіркуни в придорожній траві старанно свердлять тишу…
Закурили, дивлячись у нікуди. Мовчали, хоча природніше було б поговорити після тиші «бібліотеки». Але про що? Звична балаканина про життя та його проблеми? Навіщо? Краще вже помовчати.
Марина завжди носила з собою цигарки. Але палила дуже рідко. Ніколи від безділля, ніколи за компанію. Хіба що, коли нерви надто напружені. Палила сама з собою, щоб подумати. Чому піддалася зараз? Адже на лице комбінація «від безділля + за компанію»… Роздуми її перервав радісний зойк провідника, який ішов від сусіднього вагону:
- Агааа! Мадамочка! Ви тут, моя радість?! Утекти хотіли? Од нас не втечеш! Молодець, секюріті! Не одпускай цю пасажирку! Вона моя заручниця!
- Ідіть у баню! – жартома відповіла йому Марина.
- Мадаамочка! Отето прогрес у наших стосунках! А ви спеку добре переносите?
- Я – залізна леді! – сказала Марина, - А гарячого заліза краще не торкатися! Хто розуміє, навіть банні віники, зв’язані проволокою, не купують з обережності! – театрально відповіла вона.
- - Ух! – сказав багатозначно провідник, відкрив рота і задумався, як би продовжити бесіду, але тут вмішався Антон:
- - Не напружуйся. Тобі ще ніч працювати.
- Пойняв! – підморгнув «Карлсон» і знову пішов потеревенити з провідницями-сусідками.
Мовчання було порушене.
- Смішний він, не зловредний. Артист по натурі, - сказала Марина, дивлячись вслід любителю заручниць.
- Так, хороший мужик, я його знаю, не вперше разом їдемо, - підтвердив Антон.
- Часто їздите? Ось я рідко. Я людина домашня. Дім, робота, діти.
- Доводиться останнім часом. З тих пір, як машину продав. Я в посольство їжджу. Оформлюю виїзд на ПМЖ. У мене теж діти. Два пацана. Три та дев’ять років.
- Ого! Які великі! Я б і не подумала. Молодий Ви ще.
- Тридцять один вже, - сказав Антон і підпалив другу цигарку.
Смикнувся і зарипів міжвагоннями потяг. Провідник, підбігаючи до відкритих дверей вагону, прокричав:
- Заручниця із супроводом! Прошу піднятися до вагону! Потяг рушає!
Марина піднялася, Антон легко заскочив за нею з недокуреною цигаркою в руці. Провідник закрив двері і рушив до свого купе.
- Може, вам ще кави? – спитав, озирнувшись на них.
- Чаю, - сказала несподівано для себе Марина.
- І мені, - затягнувшись, погодився Антон.
- Пиво, горілка, коньяк?
- Ча-ю! – недвозначно повторила Марина.
- Ясно-ясно! Не заважаю! – заметушився «Карлсон» і закрив за собою дверцята до вагону.
Знову тиша. Він курив. Вона дивилася за вікно, ніби можна було щось побачити в уже чорній ночі, і точно знала, що йти не треба. Відчувала – крутиться щось непросте всередині у цього на вид цілком благополучного хлопця, батька вже чималої родини. Через від’їзд з батьківщини? Непросте рішення. Але ж не він перший. Щось тут інше. Було зрозумілим – він хоче говорити. Але поки що не знає, як. І говорити саме з нею, а не, наприклад, з Діною, щоб убити дорожні години. Чому? Вона все ж таки старша. Може, хоче щось спитати? Чи просто виговоритися? Це так часто трапляється в потягах, коли в дорозі ніч і частину дня… Цікаво, а в потягах, які повзуть тиждень, теж таке буває? Там феномен безслідного зникнення вологої від сліз «жилетки» дещо розтягнений.
Її не переобтяжували чужі одкровення, хоч і нерідко траплялися. Це додавало їй розуміння життя, було грунтом для довгих роздумів і власних висновків. Але давати поради вона завжди опасалася, навіть коли їх просили. Чи то не вважала себе в праві, чи то не хотіла бути винною.
Що у нього може бути не так? Виглядає на п’ять з плюсом. Осанка, мускули, стрижка, дорогий спортивний костюм, в купе на трепелі – пристойний діловий костюм, на столі – шкіряна барсетка, в ній нової моделі мобільний, родина, діти… Все вкладається в схему стабільності та достатку. Але щось, якась дрібничка, помічена Мариною, випадала з логічного портрету. Яка саме? На «кота» не схожий, хоч і міг би. Виходить, в родині все добре, нічого не шукає. Що ж не так? Очі розумні, вдумливі, але сумні. А може, втомилася людина? У самої які очі після відрядження?
Відкрилися двері. Турботливий «Карлсон» промовив:
- Ваша дівчина вже спить. А в тамбурі чай пити – це збочення! Ідіть до мене в купе провідників. Я вам там поставив. А я піду вздрімну у перше за стінкою. Тіко пляшки з алкоголем, що у мене під полицею, пораховані, мадамочко!
- Ну, не задушити вас красиво?! – спитала в раніше обраній манері Марина, - Які пляшки?! Я ж за кермом! А за пропозицію дякуємо. Чаю вип’ємо і спати підемо.

*
Вперше у житті Марина сиділа біля вікна в купе провідників. Антон влаштувався поруч. На столику – дві склянки чаю в підстаканниках. В кожному по пакетику з заваркою, дві ниточки з бирками звисають назовні. Дивне маленьке помешкання з однією спальною полицею, підвісною шафкою для посуду, з якимись коробками під ногами. Дивно потрапити в середину того, що бачив раніше лише ззовні. А це чиєсь життя. На столику стояв дешевий пластмасовий будильник. Стрілки дружньо дивилися вгору, притиснувшись одна до одної.
- Мої вже сплять, мабуть, - сказала Марина, - хотіла подзвонити з дороги, гроші на рахунку закінчилися.
- Я можу принести свій мобільний, спробуємо, якщо хочете, - сказав Антон.
- - Та ні, не будемо їх лякати, мабуть, вже сплять. Завтра вже наобіймаємося. Два дні не бачилися, вже скучила. Звикли ми завжди разом. Не часто їду з міста, щоразу хвилююся.
- А я намагаюся не хвилюватись, переконую себе, що все там буде добре. Адже від моїх думок все одно нічого не зміниться.
- Чоловіки влаштовані трохи інакше, - посміхнулася Марина, - і потім – у них є «тили», котрі відповідають за внутрішню стабільність.
Марина підтягла ближче стакан, висипала туди цукор з пакуночка, тихенько помішала ложечкою. Антон не відповів, сидів, задумливо дивлячись на стрілки. Потім простягнув руку і взяв будильник. Було п’ять хвилин після опівночі. Він перевів годинник на десять хвилин назад і поставив його на місце. Марина помітила уздовж внутрішньої сторони його лівої руки вище зап’ястка довгий шрас – не свіжий, але явно не надто давній.
- У мене рік тому померла дружина, - сказав він хриплувато.
Марину ніби перевернуло на каруселях догори ногами і знову поставило на місце. Намальована її уявою гармонійна картинка про цього хлопця раптом попливла і розмазалася.
- Я вирішив поїхати до Америки. У мене там двоюрідний брат з родиною. Всі формальності вже виконано. Це остання поїздка до посольства. Вирішу попутно з квитками – і все. За два тижні буду вже там. З дітьми.
Він, наче, і не чекав відповіді. Просто такий переломний момент у житті, і потрібно підбивати підсумки. І бути чесним з собою. Але безглуздо розповідати собі самому про себе ж. А так легше.
Марина мовчки дивилася на Антона, трохи схиливши голову на бік. Між її бровами з’явилася вертикальна зморшка, яка зазвичай її засмучувала. Так дивляться люди, коли розуміють, що їм кажуть шось дуже важливе, але чи то не знають чужинської мови, чи ще не дуже чітко сприймають особливості мови співрозмовника, тому намагаються отримати з ситуації чим більше несловесної інформації.
- Вона два роки хворіла. З тих пір, як народила молодшого. Ми навіть не одразу зрозуміли, що трапилося. А тепер я і не знаю, що було страшнішим – два роки боротьби з нею за неї чи цей останній рік порожнечі та боротьби за нас…
- Можете палити, - сказала Марина, побачивши, що Антон крутить в руках пачку цигарок.
- Знаєте, я раніше не палив. Навіть, коли служив у спецназі. І потім, коли служив у Французькому Іноземному Легіоні, де й воювати доводилося. Я рано одружився, одразу після армії. Ми училися в одній школі. А як повернувся, побачив, якою вона стала, нічого не міг з собою вдіяти. І затягнув її до РАГСу, щоб ніхто не перехопив.
Він закурив, знову взяв будильник. П’ять хвилин після опівночі. Знову перевів на десять хвилин назад і став дивитись на секундну стрілку. Коли та зробила коло, поставив будильник на місце і продовжив:
- Жили ми класно. Всі заздрили. Коли народився старший, я працював добу через дві в охороні однієї крутої фірми, але вступив до інституту на заочний. Сам хотів, і батьки так націлювали – обоє викладачі. Не думав я все життя чуже добро охороняти. Але свого поки що було надто мало. А вічно копійки рахувати не хотів, надивився я на це. І тут випала нагода правдою-неправдою завербуватися в той Іноземний Легіон. Обіцяли пристойні гроші, плюс – ще раз перевірити, чого ти вартий, та й світ подивитися… Це був шанс не загубитися в провінції, зробити перший крок. Правда, і ризик був великий. Дружина відмовляла, боялася за мене, але я так вирішив. Батьки позітхали, але теж змирилися і обіцяли допомогти родині, поки мене не буде. Все одно мене не відмовити – як вирішив, так і зроблю. Що вже там було далі – окрема історія. Всяке бачив.
Я повернувся через два роки – лишень дослужився до капрала, як був поранений і став перед вибором. Думав спершу про можливість французького громадянства після необхідної вислуги, але вирішив повернутися. Сумував дуже. Приїхав живим, з деякими грошима на рахунку. Чого ще? Господи, які ми тоді були щасливі утрьох! Розкрутив помалу свій бізнес, купив машину, квартиру. Місто наше, звісно, не столиці, але люди з головою і тут можуть дечого досягти. Правда, інститут так і не закінчив, не до того вже було. Син підростав, дружина все красивішою ставала. Була для нас феєю домашнього затишку. Правда, хотіла ще доньку, для себе, як вона казала.
- Так, доньки – це добре, - сказала Марина, щоб заповнити паузу.
- Коли старшому було майже п’ять, у нас народився другий син. Гарненький, здоровий хлопчик, схожий на неї. Що ж, нехай буде хлопчик! – вирішили ми всі. Може, колись іще дівчинкою обзаведемося. І дружина, ніби, не засмутилася, хвалилася нам у віконце ще з пологового будинку, слала чудові записочки. Але коли повернулася додому, почали відбуватися дивні речі. Вона перестала визнавати старшого сина. Це було жахливо. Спочатку мені здавалося, що затягнувся якийсь недоречний жарт. Але час показав явне відхилення. Старший її дуже дратував своїми питаннями, і навіть своєю присутністю. Дружина ставилася до рідної дитини, як до чужої, зайвому і навіть небезпечному для немовляти. Дитина була шокована. Я теж. Дивно, що в присутності чужих людей, які приходили привітати з новонародженим, вона поводилася цілком нормально, на старшого просто не звертала уваги, але без чужих очей ставала навіть агресивною. На мої запитання відповідала так: «У мене не було раніше дітей. Я не знаю, звідки ти привіз цього дармоїда! Нехай і близько не підходить до мого синочка! Досить і того, що живе з нами в одному будинку!»
- Господи… - прошепотіла Марина. – Я чула, що у жінок буває післяпологовий стрес, вони навіть інколи відмовляються годувати новонароджених, нервують, плачуть, але щоб так…
- Її стан то покращувався, то погіршувався. Особливо вимотували нас дні, коли місяць бував уповні. Лікарі сказали, що це шизофренія. Не найтяжча з форм. Агресивність на словах – це ж не фізична… Возили до бабок. Ті шепотіли, викочували яйцем, лікарі призначали транквілізатори… Інколи ми навіть ходили в гості. При чужих вона поводилася нормально, певні її фрази сприймалися, як екстравагантний гумор…
Марина слухала в оціпенінні і вже не намагалася розбавляти своїми репліками його монолог.
- Моє серце розривалося за старшого сина. Віддав його до спортивної школи східних єдиноборств, де раніше тренувався і сам. Він був завантаженим школою, тренуваннями, спортивними зборами, я часто брав його з собою на роботу, в недалекі відрядження, ми багато розмовляли, і обидва вірили, що ЦЕ у неї минеться, як минає затяжна хвороба. Ми переконували себе, що всі хвороби рано чи пізно проходять.
Антон загасив цигарку об коробку сірників, що лежала на столику. Марина знала, що він зараз зробить – на будильнику знову було п’ять хвилин після опівночі. І час знову слухняно повернувся назад у його сильних руках.
- Після того, як вона кинулася на мене з ножем, - сказав він і глянув на свій шрам, - я найняв хатню робітницю – боявся залишати її саму. А одного разу ввійшов до спальні і побачив направлений на мене пістолет. Врятувала реакція, напрацьована в армії – я кинувся на підлогу, і куля вибила вітражне скло у дверях за моєю спиною. Тоді я сказав, що доведеться лікувати її в стаціонарі. Сусіди, почувши вистріл, викликали міліцію. Я довго вибачався і пояснював, що сам випадково не поставив зброю на запобіжник… Показав усіх членів родини живими, написав пояснення – добре, що дозвіл на зброю у мене був. Дружина вела себе спокійно і підтверджувала міліції все, про що я говорив. А наступного дня мені на роботу зателефонувала хатня робітниці і, ридаючи, повідомила, що коли вона з молодшим сином пішла на базар, а старший був у школі, дружина закрилася на кухні і ввімкнула газ. Її не врятували.
Він замовк, втупившись сухими очима на недопалок. Марина подумала, що краще б йому було виплакатися. Антон взяв склянку з холодним несолодким чаєм і випив залпом, як п’ють горілку. Завмер, потім видихнув.
- Хто зараз з Вашими дітьми? – спитала Марина.
- Вони самі. Не дивуйтеся. Звісно, молодший ще малий, щоб залишатися на самоті, проте старший дуже відповідальний. І на всяк випадок він знає, до кого звернутися. Нам нікого не треба. Дорогою до школи він заведе брата у дитсадок. Ввечері забере. Їжі я їм на два дні залишив у холодильнику. Молодший вже майже не згадує про маму. Старший говорить про неї рідко. Але якось на кладовищі сказав, що простив її. Тому що в неї тоді вселився біс, і вона ні в чому не винна. В церкві правити заупокійну службу відмовилися. Я не міг наполягати. Я тоді нічого не міг. Винив у всьому себе.
Він потягнувся за будильником. Марина поклала свою руку згори на його і повільно притисла її до столу. Її рука була майже удвічі меншою, але Антон підкорився.
- Все минуло, - сказала вона тихо, - що минуло, те вже не зміниш.
Він опустив голову і завмер. В на півсутінках тісненького купе їй здалося, що в кутику його ока, ближче до перенісся, блиснула сльоза. А може, то був відблиск ліхтаря, що мигнув за вікном. Так вони просиділи якийсь час. Її рука ставала все теплішою, а його пульс, який спочатку колотився під її великим пальцем, став повільним і рівним, як у добре тренованого спортсмена.
Вона відпустила його руку, сама взяла будильник і виставила на ньому першу годину ночі.
- Ти шульна, - чи то спитав, чи констатував він.
- Ти теж, - відповіла Марина майже беззвучно.
- Я мушу підняти пацанів. Це моя головна мета. Мені для себе жити не можна. У них більше нікого немає. І нам ніхто не потрібен. Ми й так прорвемося.
- Я розумію. Але ти не правий. Точніше, не зовсім правий. Діти виростуть. Це трапляється так швидко, коли озираєшся на прожиті роки, повір мені. І не можна ставити не собі хрест, присвятивши себе лише їм. По-перше, усвідомлювати таку жертву – надто важка ноша для дітей. По-друге, одного разу вони скажуть, що не вимагали цього від тебе, і що це було твоє особисте рішення. Потім «зроблять ручкою» і підуть у своє доросле життя, залишивши тебе на самоті. А по-третє, чому ти думаєш, що їм потрібна саме така, суворо чоловіча родина? З якого досвіду вони зможуть потім побудувати власні родини?
- Я стараюсь дати їм все. Мій бізнес помалу крутиться, гроші капають, я тепер більше буваю вдома, ми розмовляємо, читаємо книжки, навіть їздимо на риболовлю. Я лікую собою їхні рани, а ними – свої. Нам добре разом. Нам нікого не треба. Нікого! Знаєш, як мене тепер називають у місті? «Мужчина-шанс!» Класна партія, хіба що є один невеличкий мінус – двоє дітей. Та ще й із поганою спадковістю в галузі психіатрії… Ти думаєш, не було за цей рік «підкатів» до мене? Особливо, коли дізналися, що я зібрався виїхати? Я їм не вірю. Не вірю, що комусь потрібні мої діти! Гроші, машина, дах, віза – так, запросто. Але нам це навіщо? Я вирішив рубати канати і їхати в Америку. Там все почнемо з нуля. Я роботи не боюся. На крайній випадок – піду в армію. Мені не звикати.
- А хіба я кажу, що тобі потрібно терміново одружуватися з першою ліпшою? Я що не розумію, як це важко, і яка на тобі відповідальність? Але ж не можна ставити на собі хрест. В тій самій Америці народ у твоєму віці тільки починає оформлювати стосунки та заводити дітей.
- Знаєш, я майже щовечора, коли пацани засинали, ходив у тренажерку. Я б, мабуть, з глузду би з’їхав, якби не вимордовував себе там залізом. Мені це допомагало краще думати. Чи взагалі не думати, а просто приходити додому і падати без сил. Але ось уже місяць, як відмовився і від цього. Мене стали там сватати. Нав’язливо до противного. Скажи чесно – «Мені тут нестерпно, а тобі все одно їхати, давай вирішимо по-дружньому, і ти мене звідси витягнеш!» Я ж нормальна людина, можу й допомогти. Фіктивний шлюб чи як воно там… Але навіщо при цьому імітувати почуття? Не вірю. Нікому не вірю!
- Пробач їх усіх, Антошо. І себе пробач за все, в чому винний і в чому ні. Так треба. І тобі стане легше. Тільки щиро, від душі. Закрий очі і скажи – «Я прощаю вас! Простіть і ви мене! Я прощаю себе! Я люблю себе!»
- А дітей?
- І дітей люблю, скажи. Можеш це і не промовляти вголос.
Він подивився на неї недовірливо, потім закрив долонями обличчя і замовк. Марина відчувала, як він бореться з собою і зі своїм минулим.
У не щільно прикритих дверях з’явилося заспани обличчя провідника. Ледве він відкрив рота, Марина показала йому кулак. Антон продовжував сидіти, сховавши обличчя в долонях, ніби так і заснув. Провідник підвів очі у стелю, знизав плечима, прикрив двері і слухняно зник у сусідньому купе.
.
- Антошо! – пошепки сказала Марина і потягнула його долоні вниз.
Він дивився на неї довго, наче вперше побачив, потім простягнув руку, поправив їй волосся на лобі, обережно провів долонею по волоссю і раптом, обхопивши її обома руками, почав відчайдушно цілувати очі, щоки, губи…
Марину ніби знову крутонули на каруселях, але на ноги поставити забули – калатало серце, чи кров у скронях, а може, це потяг так грюкотів рейками, щоб провідник в сусідньому купе не чув гуркіт двох ошалілих сердець за тонкою стінкою… У Марини, звісно, були до себе деякі питання, але каруселі перевертали її знову і знову, і точкою стабільності тут здавався лише він – сильний, надійний, щирий…
.
Прогримів зустрічний товарний. Замиготіли ліхтарі. В купе стало світліше. На будильнику – друга ночі. По коридору протупотів провідник. Антон знову поправив Марині волосся на лобі і, дивлячись їй у вічі, набрав у груди повітря, щоб щось сказати, але вона приклала палець до його вуст:
- Спати! Спати-спати! Іди. Я зараз.

*
Потяг зупинився. Марина вийшла на перон трохи врівноважитися. Ніч. Тихо. «Карлсон» позирає на неї, мовчить. Вона дістала цигарку, він простягнув запальничку.
- Ображаєтеся чи нездорові? – спросила вона тихо.
- Здоровий-здоровий! Уже не знаю, як з вами і балакать… От дамочка попалась – желєзного мужчину доконала, а з виду така собі мєлкая…
- Чого це я його доконала?! – спитала суворо.
- Та я ж його земляк. Я птах невеликий, а про нього в городі багато хто знає. І про горе його, і про прочіє деталі. І до мене він уже не раз попадає у вагон. Не говорить він з женщинами! Ніколи не говорить! «Да-нєт», «спасіба-пожалуста» - і все. Аж жалко дивитись на хлопця! І як ви його розколдували?! Я аж обрадувався, хату вам свою уступив, може, думаю, домовитеся…
- Ні, я Вас все-таки задушу, - втомлено сказала Марина, - ось саме і свідків немає, ніч… Що Ви таке вигадали?! Я його на дев’ять років старша! У мене доньки – баришні! Дорослий дядько, симпатичний такий, а такий зіпсований!
- Мадамочко, я не перший год провідником! Я всяке бачив! Я бувалий! От тільки мене ще ніхто не душив… Було – обікрали, було по морді надавали, а от щоб задушить в об’ятіях – не було! Душіть! Я согласний!
- Ні, раз «согласний» - не буду. Та й потяг он рушає, не встигну. Піду я спати, розслабтеся. Дякую за чай!
Піднялася до вагону, зайшла в своє купе. Антон спав нагорі, на її полиці. Знизу було постелено. Не ворухнувся, коли прокотилися важкі двері. Марина поправила ковдру на «лікарі», лягла навпроти. Під подушкою намацала свій гаманець і папку з документами, усміхнулася. Згадала безсмертну фразу з безсмертного американського фільму: «Я подумаю про це завтра!», обхопила обома руками подушку і заснула.

*
Ранок був загальним, звичайним, без незручностей, здавалося, що купе провідника просто наснилося. Коли вони утрьох з Антоном і Діною пили чай з рештками Марининого печива, прийшов «Карлсон» і дуже ввічливо нагадав, що пора здавати постіль, скоро Київ.
- Скільки з нас за чай та інше? – спитав Антон, дістаючи гаманець.
- Точно! І з мене скільки – за квиток і решту, бо я вже й забула! – захвилювалась Марина.
- Мадамочко! Цієї ночі Ви подарували мені життя, коли передумали мене удушать! Які можуть бути між нами рахунки?! - щиросердно продекламував «Карлсон».
- Ви що – з глузду з’їхали?! – розгубилася Марина і простягнула йому одну велику купюру, вартість якої, на її думку, мала би покрити всі її дорожні витрати. Схоче – дасть трохи решти. А ні – то так і буде. Все одно решта грошей у неї зелені, та й тих небагато.
- А ну, дай гляну! – простягнув руку до купюри Антон, - Та вона у тебе фальшива!
У Марини перехопило подих. «Спокій! Тільки спокій! Візьме і зелені, куди він дінеться! І де ж це мені її підсунули?» - пронеслось у неї в голові.
Провідник завмер у дверях, «лікар» насупила брови, нахилила голову на бік і спостерігала розвиток подій. Антон дістав з барсетки ручку.
- Ти впевнений, що фальшива? – спантеличено спитала Марина.
- А ми зараз перевіримо. Я ж комерсант! У мене ручка спеціальна є, з Німеччини привіз! Тестова.
Він взяв купюру, щось на ній написав по діагоналі і простягнув Марині.
«Ти повернула мені життя!» - прочитала вона напис рівним упевненим почерком. Повільно підвела погляд на Антона – він посміхався. Світло та щиро. Вона теж посміхнулась і знову знизала плечима. Провідника в дверях уже не було.
- Залиш собі на пам’ять. Я заплачу за твій квиток, для мене це копійки. Дозволь мені таку дрібницю?
- А за мій чай – теж заплатиш? – хитро спитала здивована незрозумілим ходом подій Діна.
- Пошарю по кишенях, може, вистачить, - посміхнувся Антон.

*
Коли Марина дісталася домівки, доньки кинулись обійматися і одна поперед одною розповідати свої новини за час її відсутності. Роздала сувеніри, вибачилася, що мало, ніколи було по крамницях. Умилася з дороги. Сіли пити чай. Крім печива та сиру, на тарілці лежало ще велике яблуко, охайно розрізане на три рівні частини, по 120 градусів кожна. На краю столу Марина помітила список тих, хто телефонував за її відсутності. Так у них було заведено – щоб не забували говорити про дзвінки, одразу записували дату, час, хто, навіщо. Пробігла список очима. Останнім був «Дивний дядечко». Телефонував майже годину тому. Більше ніякої інформації.
- Хто такий «Дивний дядечко»? – спитала вона здивовано.
- А, цей?! Та десь перед твоїм приходом телефонував, ніс якусь маячню. Ми навіть подумали, що помилився номером. Але просив Марину. Без по-батькові, - звітувала молодша.
- А що хоч говорив? – ще більше здивувалась вона.
- Сказав, що гроші правильні, чи нормальні, не пам’ятаю, - защебетала молодша, - а чорнила для приколу. Здається, так.
Марина завмерла з чашкою в руках. Потім поставила її на стіл, швидко встала, знайшла в сумці гаманець, дістала злощасну купюру. Чиста! Покрутила з обох боків – абсолютно чиста! Ніякого напису. Навіть шкода стало, такий був сувенір!
- Нічого собі! – тихо промовила вона.
- Мам, ти що? – здивувалася старша.
Марина сиділа мовчки, опустивши руки на коліна, розглядала гроші і посміхалася.
- Да, мам, він ще спитав, які у мене оцінки з англійської! Теж мені… Можна подумати! А я тут йому й кажу – зараз ващє в моді японська! А він засміявся, велів чмокнути маму і повісив слухавку. Ну, то я так і написала – «Дивний». Мам, а хто це був?
- «Мужчина-шанс». Тільки не наш, - посміхнувшись, відповіла Марина.
- Мам, пий вже чай, бо холоне! – сказала старша, підозріло позираючи на матір.
- Дякую, сонечко, я і холодний люблю!
Вони подивились одна на одну і, не змовляючись, обійнялись усі троє…
 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи