Предыдущая   На главную   Содержание   Следующая
 
ЛЮДИ та КОМАХИ ВЕЛИКОГО МІСТА
 
Коли задзвонив телефон, я вже була у вечірній сукні, з урочистою зачіскою, в чорних черевиках на високих підборах і чекала сигналу виходити з квартири. Минуло три дні несподіваних хвилювань та безумних підготовок до урочистого балу. Не маючи багатого досвіду участі в таких заходах (та й взагалі не маючи такого досвіду), я покладалася лише на Наталку, подругу, колишню однокласницю, яка, власне, і заварила цю кашу.
Йшлося не зовсім про бал, а про урочистості з приводу оголошення результатів щорічного літературного конкурсу. Але, мабуть, треба почати цю історію здалеку, щоб стало зрозумілим, чому мене туди запросили. Почати з тих часів, коли ми з Наталкою вчилися в школі, і мені набагато легше давалося написання творів та переказів, а їй – розв’язання стоклятих математичних задач зі збірки Сканаві. Мабуть, через це і долі наші склалися по-різному, якщо говорити про фах. Після інституту я спочатку викладала у школі, а рік тому, коли донька отримала атестат, я попрощалася з народною освітою і знайшла роботу в редакції журналу. Там помалу звикала до нових плюсів та мінусів моєї нової філологічної реалізації. Наталка ж була висококваліфікованим фінансистом і вже очолювала валютний відділ помітного банку.
Паралельні та доволі неоднакові наші життя все ж таки перетиналися. То ми спілкувалися в інтернеті, то ділилися новинами по телефону, а інколи, хоч і нечасто, зустрічалися в затишній кав’ярні обговорити останні новини.
На даний період ми обидві не були у шлюбі. Вже десять років, як розвалилась моя подружня ідилія, а її шлюб «накрився тазиком» рік тому. Одного дня Наталчин благовірний під тиском її доказів зізнався, що його стосунки з іншою особою вже дійшли до візуально помітних наслідків, і що він саме збирався на цю тему серйозно поговорити.
На своє виправдання чоловік оголосив два аргументи: Перше – «Зрештою, я хочу мати дитину, а нам з тобою Бог не дає. Друге – «Я втомився жити з бджолою, яка з ранку до ночі горить на роботі, та й удома дзижчить лише про виробничі проблеми».
Каламбур ще полягав у тому, що дівоче прізвище Наталки було Джола. Наголос у ньому ставили хто на першому складі, хто на другому, але Бджолою її називали ще в школі. Ось і маєш…
Виїхав він у два дні, на які вона навмисне влаштувала собі відрядження з перевіркою філії банку в іншому місті. Більше говорити не було про що.
Після Наталчиного повернення ми «відсвяткували» цей факт коньяком під якусь умовну закуску і зрівнялися в статусі самотніх жінок. Правда, у мене ще була Олюська, а Наталчині вагітності раз по разу зривалися. Але наче натомість у неї перло по службі – і просування, і гроші, і перспективи – там вона реалізовувала свою кипучу енергію.
Того вечора ми, як водиться у дівчат, і поплакали, і посміялися, і перемили кістки «колишнім». Зрештою, я була твердо впевнена, що Джола довго сама не сидітиме – при своїй ніби-то ординарній зовнішності подруга мала таку харизму, що легко приваблювала чоловічу увагу.
Опівночі того дня, коли ми поминали Наталчине подружнє життя, на мене звалився вірш. Він сам застукотів ритмом у голові, вимагаючи, щоб його записали, і я, вхопивши ручку, настрочила цілу сторінку тексту на обкладинці доньчиного зошита. Йшлося в ньому і про кохання, і про біль, і про невмирущу жіночу віру в того самого, єдиного, хто все ж таки десь існує, призначений тільки тобі. Я не надто здивувалася, бо це вже був не перший вірш, який отак падав мені на голову. Хотіла зателефонувати подрузі та прочитати, але час був пізній, і я переслала їй того вірша е-мейлом.
.
Пройшов майже рік. Наталка все ще жила сама, хоча пригоди з нею траплялися. «Це несерйозно», - щоразу діагностувала вона і знову поринала в роботу.
І ось ми з нею збираємося на бал. Тому що рік тому, прочитавши мій вірш, вона роздрукувала його, вклала в конверт і надіслала на той літературний конкурс для участі в номінації «Пісенна лірика». І лише тиждень тому зізналася мені в цьому, бо ось-ось мали визначати переможців.
- Твій псевдонім Катя Бджола. Запам’ятала? – тлумачила вона мені по телефону.
- Ти з глузду з’їхала?! Який конкурс?! Яка бджола?! – шаленіла я.
А п’ять днів тому мені зателефонували і запросили на церемонію нагородження номінантів. Олюська, здавши сесію, вже поїхала на море працювати вожатою, а ми з Наталкою усвідомили те, що відбулося, і активно збиралися на бал.
І ось - дзвінок телефону, я одночасно хапаю слухавку і театральну сумочку, але чую незрозумілий набір звуків:
- Ее ууиа оа!
- Що?!
- Ее ууиа оа!
- Наталко, це ти?! Ти приколюєшся? Мені виходити?
- Ме-е ууиа жоа!
Я завмерла, відчуваючи неладне. Але раптом сигналом «SOS» запіпікала мобілка.
«МЕНЕ УКУСИЛА БДЖОЛА. ЗА ЯЗИК!» - прочитала я, ще не поклавши слухавку домашнього телефону.
- Наталко! Треба «Швидку»! Терміново! – кричала я їй, але натомість чула лише набір голосних звуків та свист її важкого дихання.
Господи! Яка ж я дурна! Вона ж не може зателефонувати у «Швидку»! Вони ж нічого не зрозуміють!
- Зараз! Зараз я викличу! Викличу і біжу до тебе! Відкрий двері! Може, маєш якісь пігулки від алергії?! Хоча б «діазолін»?!
- Я почала набирати номер швидкої, потім кинула слухавку, вхопила мобілку і вибігла з квартири, на ходу набираючи номер невідкладної допомоги.
До Наталчиного будинку було неповних дві зупинки. Я бігла у черевиках на високих підборах, притримуючи вечірню чорну довгу сукню з відкритою спиною, яку прикривав білий тонкий шарф з органзи і страшенно мені заважав. На ходу я намагалася викликати «Швидку», перестрибувала бордюри, оббігала повільних пішоходів та мамаш з візочками, наближаючись до мети, а виклик ще не було зроблено - мені то давали інший номер телефону, то ставили безліч питань… Раптом біля світлофора я побачила «Швидку», що саме зупинилася пропустити пішоходів. А ще я помітила здивовані очі лікаря, який сидів поруч із водієм.
Кинувшись до дверцят машини, рвучко їх відчинила. Я вже захекалася настільки, що ледве змогла вимовити:
- Врятуйте людину!
- Що сталося? Вам погано? – спитав лікар, не надто серйозно сприймаючи такий виклик.
- Бджола, бджола вкусила за язик! Вона задихнеться! – кричала я, вчепившись однією рукою в сидіння і стукаючи театральною сумочкою лікаря по коліну.
- Сідайте! – скомандував він і посунувся.
Не пам’ятаю, як я змогла вскочити в салон високого медичного бусика у вузькій сукні та на підборах, здається, лікар подав мені руку.
Коли ми з ним влетіли на третій поверх, де жила Наталка, її двері були відчинені, протяг гуляв квартирою, з кухні долітали якісь звуки. Джола стояла біля відкритого вікна і нервово рилася в купі ліків, висипаних на підвіконня. На мій зойк вона озирнулася. Губи її були фіолетовими та опухлими, з відкритого рота трохи стирчав язик, дихання більше було схожим на свист, вона вже не намагалася говорити, а перелякані очі дивились на нас із лікарем, як на останній шанс.
Для повноти портрета треба додати, що Наталка теж була у вечірньому вбранні – бордова декольтована сукня облягала її багате тіло, сяюче намисто, бордові накладні нігті в тон сукні, високі підбори доповнювали картину, але… старанно зроблений макіяж розплився на опухлому обличчі, яке і без того пішло червоними плямами. Це було схоже на кадр з Голлівудського фільму жахів.
Першим опам’ятався лікар – він поставив на стіл свій чемоданчик, відкрив його і, зламавши ампулу, почав набирати у шприц якісь ліки.
.
Щороку у цей день ми збираємося разом, щоб відсвяткувати чергову річницю Наталчиного спасіння, моєї «золотої» статуетки переможця конкурсу та нашого знайомства з Марком.
Я тоді таки встигла отримати свою нагороду – Наталці після уколу стало легше, набряк стух, дихання відновилося, лікар почекав, заразом вислухав нашу історію, а коли Наталка почала з ним кокетувати, констатував, що небезпеки більше немає, і мене вмовили їхати на урочистості на таксі.
І от ми вкотре в ролях переказуємо моїй доньці ту страшну історію, а вона то робить перелякані круглі очі, то сміється, хоча знає все наперед.
- … і я в останню мить перед виходом вирішила ковтнути соку з відкритої пачки! – знову повторює Наталка, показує руками, як вона це зробила, а потім виразно відкриває рота, вирячує очі та хапається за шию.
- А я ж чекаю, що ти ось-ось скомандуєш виходити, і ми твоєю машиною поїдемо на бал по ордени, а тут: «Ее ууиа оа!» – знову веду свою партію я.
- А я, зморений зміною, раптом бачу в літніх сутінках серед звичайних пішоходів якусь пані, що ніби впала на нашу вулицю з іншого століття… - підхоплює своєї Марк, - Але ж як вона колотила мене по коліну своєю театральною сумочкою! Ні, Тургенєвські баришні були не настільки рішучими!
Всі ми знову регочемо, святкуючи друге народження Наталки Джоли та народження наших стосунків із Марком, якого так несподівано привела в моє життя витівка мудрої бджоли.
А ще за традицією ми вмикаємо диск, щоб послухати пісню, на яку перетворився тоді мій вірш. За нею звучать інші пісні, написані за останні роки на мої вірші. Так дивно змінилося життя… Я – поет, пишу слова до пісень, що лунають по радіо. Мій чоловік – лікар. Олюська закінчує інститут. А Наталка загадково обіцяє незабаром познайомити нас із серйозним чоловіком, поруч з яким їй зовсім не хочеться крутитися, як невтомна бджола, а хочеться розслабитися і почуватись, нарешті, коханою жінкою.
Правда, для мене і досі залишилося загадкою – що роблять в багатомільйонному місті бджоли?! А може, вони спостерігають за нами і тишком-нишком влаштовують наші долі?


 
Рейтинг@Mail.ru Rambler's Top100 Rambler's Top100   Poetical world of Terenty
 


Возможности аппаратной косметологии | Надежные аккумуляторы от ведущих производителей | Химический пилинг для увядающей кожи